Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

Містом сновигає ціла купа туристів. З Німеччини, Англії, США, Канади. Вони вивчають київський асфальт, їм цікаво зануритися в досліди, пізнати всю правду про загадкову Юкрейн, вони фотографують кожну собаку, щоб потім показати своїм онукам, які ж собаки блукають цією загадковою країною. Собаки, натомість, дивляться голодними дикими очима на туристів, очікуючи від них закордонних делікатесів.

Туристи фотографують і мене. Аж тут починається справжня злива. Туристи тікають до своїх автобусів, здоровий і незграбний дядько з пропитою слов’янською фізіономією допомагає старим тілам залізти до комфортабельного «мерседеса», туристи вмощують свій недолікований геморой у м’які велюрові крісла і з подивом дивляться на мене, не розуміючи, як можна у таку зливу не поспішаючи крокувати повз їхні засрані «мерседеси», як можна бути таким молодим, таким незалежним, хворим, як можна жити в цій безглуздій країні, де містом блукають голодні собаки.

Переді мною стояло сім автобусів із туристами. Я сподівався зустріти японців, ну так, для повноти класичної картини, але японці дуже рідко приїжджають в Україну, у японців замало часу, вони прагнуть наситити свої сірі мікросхеми концентрованою Європою, їм не потрібна сира квазієвропейська маса.

У кожному з семи автобусів сиділо біля п’ятдесяти чоловік, укупі це сімсот очей, які дивилися на мене. Я відчував на собі погляди, які звинувачували мене у тому, що я молодий, хворий і незалежний...

В очах цих туристів я бачив усі відомі дива цього світу, все те, що вони передивилися за останні десятиліття свого пенсійного віку, у тих очах я бачив свої очі, які розповідали мені більше, ніж можуть розповісти далекосхідні мудреці, вони розповідали мені про моє майбутнє, про моїх друзів, які нічого не досягли в цьому житті. Деякі стали музикантами гуртів типу «На Відміну Від», але слава їхня була мілкою, як Азовське море, дехто, вдаючи із себе великого і крутого, того, хто тримає весь цей світ, насправді оселився в найманій квартирі на Дарниці й пишається тим, що взяв «таврію» в кредит, дехто повісився, дехто, не витримавши, звалив за бугор, дехто оселився на бугрі, десь під Верховиною чи Ворохтою, і тепер насолоджується крейдяним небом та розмитими горизонтами, силою буків та величчю гір, які манять, які присолоджують життя, надаючи змогу невпинно крокувати вгору, шукаючи саме ту, найвищу, справжню, непідробну драбину до Господа й порозуміння із цим світом, який наклав невитравний відбиток на його сприйнятті. Дехто виховав доньку, інші — сина. Я, наприклад. І ці заморочені європейські туристи навіть не підозрюють, що я можу прочитати в їхніх приречених вологих очах...

Моєму сину три роки, він забиває собі колінку, йому шість — він іде до найкращої школи в місті, в усій країні, та ні — в усьому світі! Бо то мій син, він іде до школи, він добре вчиться і трохи комплексує на тому ґрунті, що він шульга, але я не б’ю його лінійкою по пальцях, як те робили порохняві совкові педагоги, не вбачаю в тому, що мій малий пише лівою рукою, нічого поганого. Нехай собі пише, як завгодно, аби лише писав...

Після школи він без чиєїсь зайвої допомоги вступає до університету, причому теж найкращого! Він отримує стипендії всіх президентів планети, тому що його також готують до президентства... Але мій син зв’язується з циганами й тікає від забезпеченого майбутнього. Я не заохочую і не вітаю такі дії, але він уже дорослий, і моя справа — чекати. І тому сиджу я на веранді, пофарбованій у зелене, поруч сидить моя дружина, вона наливає мені у глиняну філіжанку заварене зілля, яке я п’ю маленькими ковтками... До речі, це ми оселилися десь під Ворохтою чи Верховиною, коротше, трошки на захід від Кривопілля, під самим Прутом...

Отже, ми сидимо і чекаємо на нашого сина. Через деякий час, можливо три, а можливо, п’ять років він прибігає і обіймає спочатку маму, а потім мене. Дарує мені букову циганську люльку, а мамі — циганське коралове намисто, сідає поміж нами і починає розповідати про свої подорожі. Ми його уважно вислуховуємо і кажемо, щоб він не вийобувався, а йшов працювати, але малий не звик працювати, тому він будує на сусідньому пагорбі хату, одружується на Соломії, донці місцевого магната... і тут автобуси рушають, я намагаюся спіймати ще хоча б пару кадрів із життя мого сина, але туристи, мигаючи своїми бежевими панамками, зникають, натомість усі сім «мерседесів», як за командою, оббризкують мене брудною масною дощовою водою, я розвертаюсь і вирушаю в бік Володимирського собору, дощ припиняється, моя хода стає твердішою, рухи стають більш чіткі, я невпевнено змішуюсь із натовпом, мене вже важко впізнати, всі мої друзі розбіглися по своїм життям, мої діти ще не народилися, моє одруження перенеслось на невизначений термін, а Карпатські гори залишаються у перспективі пізнання...