Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

Відробивши годину на музичній ниві, я стирчав біля тих двох бородатих мужиків, які постійно перешіптувались.

Один казав:

— Шо то за придурок стоїть?

— Малий якийсь.

— А чо’ він стоїть?

— А я знаю?

— То прожени його.

— Сам і прожени.

Я їм відверто не подобався.

Два рази на тиждень по кілька годин товкся біля тих двох, а вони не могли збагнути, чого ж я від них хочу. Одного разу вони не витерпіли.

— На тобі, — каже один з них, — дюшеску.

— Дякую, — кажу.

— А тепер іди на хуй.

Я, ображений, пішов і більше ніколи до них не підходив. Мене вперше у житті послали.

У той вечір я пішки пошкандибав додому, човгаючи і чвакаючи своїми крицевими, купленими на виріст, черевиками. Мене можна було побачити з гелікоптера. Самотнього, заплаканого, у зшитій із клаптиків різної залишкової матерії моєю турботливою мамою курточці. Я йшов довгим бульваром Шевченка під голими грудневими каштанами, розглядаючи своє розкрадене і забуте, а скоріш, незнане провінційне місто. У старому дерматиновому ранці сиріла читанка за другий клас. Зима дев’яносто третього року запам’яталась мені голодною і злидарською...

Якщо говорити далі про моє музичне виховання, то в першу чергу хочеться пригадати свої сльози й нерви матері. Після другого року навчання в Ірини Володимирівни я почав потроху ненавидіти музику. Тато мені казав, що Фреді Мерк’юрі — то легендарна людина, і я в це вірив, тому що мені подобалось, як він співає, і подобались очі на його червоному костюмі, а от про Римського-Корсакова чи про Шопена ніхто нічого не говорив — просто наказували розбирати твір і грати, тому для мене вони були як мінімум ворогами.

Я мусив грати щодня по дві, а іноді — замість покарання за мої дитячі гріхи — три години. Замість того, щоб сідати за зненавиджене мною піаніно, я волів би годин десять просидіти в кутку, половину з того часу — навколішках на гречці, на рисі, на пшоні врешті решт... Але я грав. Щодня моя турботлива мати витрачала нерви, щоб посадити мене за інструмент. Я закочував істерики, я кричав, я плакав, ридав, кусався, ставив ультиматуми, обіцяючи стрибнути з п’ятого поверху, піти до дитбудинку або у «бєспрізорникі». Я все одно грав. У цьому відчувалась якась бісова незворотність, приреченість. Щодня. Я навіть ховався, але все одно знаходився і через пасок йшов розбирати чергового Моцарта або етюд невідомого композитора. Ось цих невідомих я більш за все ненавидів, тому що вони намагались проявити свою індивідуальність і наставити цілу купу дієзів, бемолів, нот із крапками та іншої важкої музичної нуді...

Коли вдома нікого не було, я молотив інструмент ногами. Я його ненавидів, я молив Бога, щоб та частина будинку, де стояло піаніно, обвалилася, щоб моя мама замість батька їздила у Москву на заробітки, щоб я став великим і мав змогу самому вибирати собі хобі. Бог мене не чув або, можливо, чув, однак мамині молитви були набагато сильніші. Вона хотіла зробити з мене дипломата міжнародного класу, а для цього я мав бути всебічно розвинутою дитиною.

За вікном стріляли один у одного з іграшкових пістолетів мої однолітки, і мені здавалось, що у них більше шансів стати дипломатами. Вони світ бачать, а я — окрім цієї грьобаної зебри не бачу нічого...

У дванадцять років я став дорослим і до вісімнадцяти років жодного разу не сідав за піаніно, я намагався на нього не дивитись і взагалі намагався навчитися грати на гітарі. На гітарі мене вчив мій учитель Олександр Григорович Шнайдер. Це була дивовижна людина. Він, бачачи мою скруту, відмовився брати з мене гроші і вчив не тільки грати на гітарі, але й на сопілці, на барабані, на контрабасі, на козі і рублях. Він вчив мене не лише музиці, він показував мені дещо інше, іншу сторону музики: він навчив мене любити джаз, розуміти й не боятися життя, він утішав мене, коли мені було боляче, він годував мене, коли я хотів їсти. Я міг розповісти йому все що завгодно, і все що завгодно я розповідав, а він ділився зі мною набутим досвідом. Шнайдеру було тридцять років, і два роки він присвятив мені, по суті, чужій йому людині. Я був найгіршим його учнем, тому що за два роки я не навчився брати баре і знав хіба що пару примітивних акордів. Мене це ніскільки не засмучувало, а йому, я це бачив, було боляче.

— Що мені з тобою робити? — казав він своїм м’яким канівським голосом.

— Вибачте, — казав я, і мені страшенно хотілося плакати.

Іноді я плакав. Тоді ми могли сидіти в холодній неопалюваній аудиторії, пити гарячий дешевий чай, пускати ротом пару й мовчати.