Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

Я читав українські журнали, російські журнали, я читав, я намагався збагнути, що ж таки відчуває той поет чи письменник, що він намагається донести до мене. Та ти вийобуєшся, письменнику, і ти вийобуєшся, поете. Заклинаю, о Везувій, о Голгофа, о трансцендентна, метафізична, архаїчно-маргінальна поїбень, чи як там її, о розпуста і детективний жанр, дай же мені, такому інтелігенту познущатися над усіма старими тьотьками і дядьками, які у силу своїх двох вищих освіт намагаються розповісти мені, що у них їх аж три і що одна із них здобута на британських островах.

Не вірю! Я буду кричати, що не вірю, я буду репетувати у все своє максималістське горло, що письменник, який боїться показатися смішним, є не письменник, а срака, що він не лишає мені більш нічого, як називати його сракою. Нехай мої дифамації, якщо їм призначено бути дифамаціями, не пройдуть ганебний шлях тих, кого я намагаюсь зганьбити, звичайно, в правильному розумінні цього слова, але у серці вони житимуть до того часу, поки моя душа не комерціалізується, а мозок не обрамиться хворобливим дорослим цинізмом...

Уся ця літературна чернь мене вибила з колії. Перебуваючи в Польщі, я спілкувався з деякими молодими авторами, які, на свій жаль, нічим не відрізнялись від тих молодих авторів, що живуть у сучасній Україні. Вони мислять примітивно, вони деруть чужі фішки, як, власне, всі негеніальні люди, вони пишуть, маючи за співавтора словники іншомовних слів та словники спеціальних термінів, вони, нехтуючи вічним, звертаються до модного. Часом хочеться просто стріляти в голову. Ходити всілякими літературними збіговиськами, гуртками, спілками

і стріляти в голову. Бух-бух-бух! Щоб їхня інтелектуальна кров змивала з аркушів їхні онаністичні опуси.

І все. Просто все. Ти вмикаєш приємну музику, твої руки в крові, ти ненавидиш себе за дитинство, ненавидиш критиків за те, що вони ненавидять суспільство, ти ненавидиш цей текст, тому що він викликає у тебе почуття сорому і неврівноваженості.

І що образливо: твоя література усіма сприймається як цяцьки. Музика і живопис, кінематограф і театр, навіть стриптиз і репетиторство — це справи життя. Моя Література — пустощі і крайнощі, яким місце у відстої.

Мені більше немає чого написати на цю тему. Просто немає, тому що література — хвороба, від якої ти почуваєш себе скотиною...

Коли ти почуваєш себе скотиною і відчуваєш, що скотина у тобі перемагає людину, саме час влаштуватися на роботу або піти кудись навчатись. Суспільство побудовано таким чином, що яку б нішу ти не займав, ти у будь-якому випадку займатимеш одне з найнезначніших і найбрудніших місць у цьому соціальному місиві, тобто навіть якщо ти напівбог чи пак письменник, ти поет чи ти просто маєш багато грошей, або твої батьки мають багато грошей, ти пишеш трохи кращі картини, ніж писав Тулуз-Лотрек, ти граєш у преферанс краще, ніж хтось із твого кабаку, ти пиздиш гопників і при цьому займаєшся здоровим сексом без усіляких там пігулок, ти президент цієї країни, ти лабаєш кращий в області гівнопанк — у тебе обов’язково життя складатиметься якнайгірше.

Тому, якби я був президентом цієї країни, я б відмовився від президентства, тому що я розумію, як же це, зрештою, жахливо бути президентом країни, яка тебе завжди буде ненавидіти. І тій ненависті будуть сприяти всі продажні структури від історичних факультетів до газет і параходів, в залежності, звичайно, від влади майбутнього і влади в країні зокрема. Тому бути президентом — не для мене, і краще я піду працювати сторожем, а ще краще — піду навчатися.

Моє навчання в першу чергу було зумовлене примхами моєї турботливої мами зробити з мене як мінімум дипломата міжнародного класу. Коли я був маленький, всі так і казали, що, йобана рот, ти будеш дипломатом, ти ж вундеркінд, ти ж такий-пересякий. Мене віддали навчатися у кращу школу нашого невеличкого міста. Давай, казали вони, вчись, будеш дипломатом. Йобана рот, додавали вони.

І я вчився. Погано вчився, тому після шостого класу мене одразу викинули з цієї школи і сказали, що не буде з мене дипломата. Тепер усі мої родичі казали однозначно: йобана рот, казали вони. Нічого, сказала моя турботлива мама, все буде якнайліпше. Тоді я, наче остання прошмандовка, тягався по різних театральних гуртках, музичних школах, репетиторах англійської мови, бо ж я все одно мав стати дипломатом міжнародного класу. Я перейшов до іншої школи. Як мені пояснили, теж з англійським ухилом, але не було там ніякого англійського ухилу, тому що, потрапивши до ліцейного класу, — а тоді, здається, у кожній школі був такий, — я з учителькою англійської майже нарівних спілкувався тою самою англійською. Наступного року мене вигнали з того ліцейного класу, де пріоритетним предметом була англійська, і перевели до іншого класу, де пріоритетним предметом було трудове навчання. Труди у нас були п’ять разів на тиждень, учитель нас молотив — причому в прямому сенсі — киянкою, а однокласники молотили один одного, теж, ясна річ, киянкою і не тільки, адже були вони всі з радгоспного району і гуртожитків, де панувало царство антисанітарії...