Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

На черговій демонстрації під амбасадою США журналісти запитали хлопчика:

— Як ти ставишся до війни?

— Війна? — перепитав хлопчик. — А навіщо нам війна?

— А в армію підеш?

— Ні, — відповів хлопчик.

— Чому?

— Я буду музикантом...

І це відбилося луною в моїй голові. Хлопчик стане музикантом, він, либонь, грає на піаніно, як я колись грав, він хоче бути музикантом або актором, його батьки, без сумніву, хочуть, щоб хлопчик став дипломатом. А він не хоче бути дипломатом, однак він не розуміє, що, ставши дипломатом, він зможе попередити якусь війну, він зможе врятувати землю від ядерної катастрофи, від терористів, від майбутнього президента Америки, від усяких там економічних та політичних криз... Але ж ні, йому обов’язково треба бути музикантом. Музиканти непогано заробляють, якщо влаштуються в ресторан, у кабак якийсь чи в національну оперу...

А що мені робити? Поету? Я можу піти працювати в музей. Розповідати з придихом, з внутрішнім духовним оргазмом про якусь виставку, про експозицію якогось галицького майстра, але ж це майже те саме, що і поет...

Насправді ж, я хочу їсти і худнути, дивитися телевізор і розумнішати, і це нормальні бажання. Деякі просто їдять і дивляться телевізор, а по телевізору одні селюки, причому у негативному значенні цього слова. Вони вважають себе елітою, пропонують мені свої маргінальні збочені культурні традиції, каламутять воду без наявності хоча б претензії на інтелект. Що тут можна додати? Із села вони вийшли, однак село — в поганому розумінні — з них не вийшло... Я не хочу працювати на телебаченні, я не хочу мати власний проект, який будуть рецензувати селюки...

— От що ти хочеш? — запитали мене.

— Я хочу навчитися писати, і заробляти цим гроші.

І я розумію, що навчитися писати — це десять відсотків справи, інші дев’яносто — це заробляння грошей. Знову ж таки треба себе продати, а для початку представити. Ось, подивіться, я поет, я письменник, так, талант, купіть мене. Вам не подобається мій задок? Вам взагалі не подобаються чоловічі задки? Подивіться на передок... Твоя література нікому не потрібна, як би ти нею не хворів, як би ти не загрузав у ній, як би вона в тебе не в’їдалася, як би ви з нею не трахалися, діти все одно вийдуть або ж виродками, або ж ніяким сексом між вами там і не пахло. Сонячними і хмарними ранками ти сідаєш за комп’ютер, ти працюєш, так, ти лінуєшся, тобі відверто впадло робити те, від чого нікому немає користі; поки ти думаєш над реченням, у твоїй голові проносяться сюжети сотень детективів та жіночих історій, але тобі не хочеться писати детективи, тобі потрібно щось інше, щось цінніше за брудні кольористі обкладинки, ти хочеш писати й кейфувати, навіть кайфувати, що зараз прийде твій агент, візьме готовий текст і принесе тобі гроші за минулий... Однак приходить не агент, а двірник, приносить тобі повістки до військкомату, рахунки за телефон, до тебе приходить лисий мужик із Київенерго, перевіряє твій лічильник, виставляє тобі штраф на триста баксів за те, що ти щось там підкрутив, але підкрутив не ти, а твоя квартирна хазяйка, але кому що доведеш. Ти можеш з’їхати з цієї квартири, знайти собі іншу, але де ти знайдеш дешевше за цю? Ти шукаєш ті триста баксів, ти в розпачі пишеш про те, як тобі хріново, а читати про те, як тобі хріново, нікому не цікаво, і ти натискаєш деліт, і все стає на своє місце. З голодухи ти починаєш пити чай. Кварту за квартою, потім десь ти знаходиш якісь гроші, всі витрачаєш на книжки та алкоголь, потім знову кудись діваються твої гроші, тебе це непокоїть, ображає, у тебе розвивається гостра форма мізантропії, тебе може врятувати лише шоколад, однак шоколаду в тебе немає, і грошей немає, і нічого в тебе немає. Ти сидиш перед цим сраним комп’ютером, намагаєшся щось вижати, ці рефлексії щодо літератури тебе непокоять, тому що вижати — означає написати гівно. Текст має випливати з-під твоїх пальців, ти не повинен думати над тим, що писати далі, і коли ти це відчуваєш, відчуваєш, як ти не думаєш, а текст пливе — то і є твій власний, нікому не зрозумілий оргазм.

А потім ти починаєш читати, десь їздити, збагачувати свій світогляд. Читаючи, ти ненавидиш дев’яносто відсотків письменників. Ти їх ненавидиш, ненавидиш цих українських письменників та українських російських поетів. У них усіх душа співає, а ти срав на них з усього свого інтелігентного напору. Чому, дивуєшся ти, вони намагаються здатися максимально розумними, максимально українізованими, максимально недосяжними простим смертним, тим, хто не пише. О, я! О, я митець, о, я інтелектуал! Ти просто гівно, хочеться заперечити тобі, о великий письменнику український. Ти маєш писати так, як думаєш, а не так, як хотів би думати!