Юрій Логвин - Перунові стріли

Перші змагались стрільці.

На чисто виметених дубових плахах провели рису за сто кроків від Подільської брами.

Біля брами поставили три стовпи і насадили білі дошки, якби абриси людських тіл.

Після того, як у церквах закінчилась вранішня відправа, вийшов базарний староста зо двома помічниками. Один з бубоном, другий із сурмою. Засурмив сурмач, закалатав у бубон другий. Як вони скінчили, староста оголосив початок.

Лучників зібралось чимало. Серед них була чи не половина стражників, що у будні дні стояли при міських брамах.

Також було чимало мисливців, що з дозволу тіуна, за певну мзду, мали право на полювання в княжих лісах.

Були стрільці з найманців - печенігів, хазар, з ясів. Були й біляві світлоокі чудини. Були рудуваті низькорослі ятвяги.

Заможні були й крамарі, що полюбляли стрільбу і лови. Кожному дозволялось стріляти трьома стрілами. Сперечались, кому першому стріляти. Вже й до лайки дійшло. Тоді втрутився базарний староста. Певно, що він багатьох із стрільців знав з попередніх змагань. Він відібрав тих, кого вважав найслабшими і поставив до риси.

Кожному три стріли. Тільки першим пільга - одна пробна стріла.

Сурмач закинув на перев’язі за спину сурму, взяв довгого ліщинового бича, а з-за халяви витяг гострого ножа.

У всіх трьох лучників стріли вп’ялися в ціль. У двох в дошки, де ширше, як би в груди, і тільки в одного одна стріла ніби в голову.

Лучники накладали на тятиву стріли, підтягали двома пальцями правиці до вуха, підрівнювали напрямок стріли і розгинали пальці.

Дзижчали, бринькали тятиви, і стріли зі свистом мчали до цілі.

З першої трійки найкраще стріляв той, хто мандрував по княжих землях і полював на всяке дрібне птаство.

Сурмач без жартів і зневаги закарбував стріли трьох перших стрільців і викликав наступних.

І з кожною трійкою нових стрільців стріли лягали все купніше і все вище. В «груди» цілям вже ніхто й не посилав стріл.

Стріляли печеніги з невеликих, майже зовсім рогових луків. Чудини - із довгих набірних дерев’яних луків.

Півник був при румакові. А румака дядько поставив під паколля боярської садиби. Хлопчик возсідав у карбованім дерев’янім сідлі. Однією рукою він стискував повід, а другою вхопився за верх пакола.

І коли почали силитись у натовпі крики, гамір, сміх, і до всього засурмила сурма і вдарили по бубону, малий відчув, що шкіра в коня стала гарячіша, а дихання зробилося рідшим і глибшим.

Згори Півникові було добре видно лучників при білій смузі.

Чи з-за малого зросту, чи того, що він стояв ніби осторонь, і його не примітив зразу сурмач, але Півневі підійшло стріляти з найкращими стрільцями.

І коли сурмач призначив стати до риси ще трьом, то один з них, білобровий червонолиций варяг сказав намалювати людську личину на його цілі. На товстій м’язистій шиї мав кручену срібну гривну - нагороду князя.

Один з отроків швидко видерся на стовпа і вугіллям намалював «лице».

Варягові стріли попали одна в око, друга в носа, а третя - межи очі.

Його суперники теж непогано стріляли, але все ж у нього стріли лягли купніше.

Після варяга став ще один з ярославових воїнів - тіверець. Зарослий чорним пухнастим волоссям і по грудях і по руках чоловік. Лук у нього був чи не найменший з усіх стрільців. І не стільки було в ньому дерева, як пластин з рогів сайгака та варених турячих сухожиль.

Тіверець теж попрохав намалювати личину. І бив так точно, що всі три стріли вп’ялися в праве око.

Натовп захоплено кричав, славив тіверця, бо так, як він, ще сьогодні ніхто не стріляв.

Дійшла, зрештою, черга до Півня.

Поряд з ним стояв чубатий стрілець, один з молодших княжих воїнів. Казали люди, це малий власними вухами чув, що це один з охоронців самого кагана Ярослава. Хтось сказав, що мечник він найвправніший. І він попрохав намалювати ціль.

А дядькові Півневі дісталась варягова ціль.

Дядько Півень нап’яв свого великого товстенного лука. Був він весь ретельно обвитий тонкою шовковистою смужкою берести, щоб волога не послабляла дерева. Лук у дядька був такий великий, ніби його зробили не для стрільця, а щоб на самостріл насторожувати проти лісового звіра.

Лук найбільший, а зросту Півень серед стрільців найменшого.

Наклав Півень на тятиву кленову легку стрілу з каленим тонким наконечником. Як напинав тятиву, було чути, як тріскотить, рипить дерев’яна кибить луку.

У натовпі голосно засміялись.

Та Півень лише закусив нижню губу рівними білими зубами. Але… Але ікла в нього виходили за межі інших зубів. І це зразу кидалося в очі людям. Один чи двоє глядачів помітили дядькові ікла і з острахом замовкли.