Юрій Логвин - Перунові стріли

Та всі ці думки коливалися в стомленій, сонній голові хлопця наче густа болотна жижа. Йому хо-ті-ло-ся спа-ти.

Дядько поторсав небожа за плече. Застогнав малий, але очей не мав сили розкліпити.

- Скажи мені, коли ти пішов з істобки, там нікого з чужих не було?

- Нікого…, - відповів хлопчик, облизуючи запечені вуста. Він і не думав сказати, що бачив, як прийшла городникова служниця з глеком. Яка ж вона чужа? Кожен день бачились у всяких справах. І його до неї посилали не один раз по всякі дрібнички господарські.

- А та, що з Будим обіймалася, коли вона прийшла? Коли? Ти бачив?

Хлопець щось мимрив недоладне і обм’як, мов куль.

Щоб малий не впав під копита, Півень взяв його до себе на Строкату.

Так вони й притюпали на трьох конях до істобки.

Дядька мучила страшна спрага. Просто палило всього. Тому він почав шукати, чого б напитись. Води ніде не було, а різанку з водою хтось, певно по пиятиці, перекинув.

Побачив у закутку під полом глечик зеленої поливи. У великім глечику наче ще лишилось меду.

Одним духом дядько допив глечик.

Дивився на глечик і ніяк не міг зрозуміти, чи це глечик боярський, чи ні.

Хотів спитати малого, але той міцно спав.

У голові в дядька після гонитви, після всього, що трапилося, гуло і дзвеніло.

Він пошукав очима Будого. Немає Будого. І ще когось немає… Ага, тієї дівки, що спала, обнявши Будого! Ну, прийде Будий…

Сон незборним тягарем почав натискати на повіки юнакові, і він так-сяк пройшовши по хаті, дістався до полу і впав на голі дошки.

Коли після полудня Півень збудився від важкого мороку, він вже знав - у мед підсипано зілля.

І став від того дня Півень тихий, сонний. Майже не говорив.

Похнюплений. Все собі під ноги заглядає. З людьми не хотів розмовляти.

Одного разу, коли нікого поруч не було, хлопчик почав просити, благати, щоб піти до ворожки хорошої, щоб вона відворожила, зняла з нього порчу.

Дядько поволі-поволі обкрутився на всі боки, з-під-лоба позирнув туди-сюди і посміхнувся до небожа, хитро і впевнено.

- Малий! Ти не бійся! Боярин не одержить нового раба.

- А тоді вони мене схоплять! Я пропаду!

- Ти хіба мені син? Якщо раптом я втечу, ти тікай на Поділ до човнярів. Вони тебе після жнив довезуть до Вручого, а там на ярмарку бувають люди з нашого краю. От ти з ними й дістанешся додому.

- А коли тікатимеш?

- Е! Дурне питаєш! Коли добудусь свого, те лише Бог відає!

- Ти про кобил кажеш?

Дядько махнув рукою і зразу ж зробився похмурий і сонний…

Холопи зітхнули з полегшенням. І спочатку обережно, а потім відверто почали справляти ледаря. Бувало, що дехто зовсім на роботу не виходив. Вони колупалися з возами, немов їх лагодили, чи вдавали, що лікують коней, чи свої болячки, бо, мовляв, таті на коней і на людей порчу і слабість наслали.

Городник з прикрістю спостерігав за Півнем. Вирішив дати якусь іншу роботу Півневі, щоб він якось оклигав.

І він відіслав його з робітниками на Рось.

Робітники з волячими упряжками направлялись на Рось. Там в одному місці обвалився берег і оголилось ціле кладовище морених дубових стовбурів. Хтось із княжих людей, чи тіун, чи ще хто, наказав пошвидше вивезти їх з Росі.

А що в тих місцях ніби з’являлись час від часу розбійники, то дали робітникам охорону. І робітників охоронити, і розвідати, що там справді діється. Що то за таті там об’явились?

А Півень був замість одного найманця, що на ловах плече повередив. Тепер хворів. А з других десятків ніхто не хотів на його місце йти.

От тоді городник і попрохав свого знайомого десятника взяти Півня.

Коли дядько Півень при новому уборі - рогатині, лукові, стрілах, сокирі та обушкові, у своїй старосвітській одежині, у клобуці з вовчою опушкою, на строкатій кобилі з’явився біля княжих конюшень, там ледь з коней всі не попадали.

А Півень сидів смиренно на Строкатій, і наче це не з нього реготали і вояки, і конюхи, і служки.

Десятник поблажливо всміхнувся. Він не реготав, але й не поставив строкату кобилу серед рудих скакунів. Наказав їхати при возі з обладунками та начинням. Наказав добре сторожити, бути пильним, бо не всі печеніги ще вигнані зі степу.

Наказ десятника Півень виконав якнайкраще.

Коли через дванадцять днів загін вертав до Києва, дядько вже возсідав на степовому тонконогому румакові і тягнув за повід Строкату. А на ній в дерев’янім сідлі возсідав полонений печеніг.

Півень, як і попередньо, був сумний, похнюплений, і дивився кудись межи вуха скакунові. А на Строкатій возсідав, випнувши груди, смаглявий печеніг. Був він скручений по руках і по ногах. Ликом. На глум, звичайно. Звичайним ликом з молодої липи. Ликом, з якого деревляни личаки плетуть, в’язаний, борканий, а всміхався згорда, зиркав зневажлива Наче не його вловили і ледь не замордували, а наче це він тягнув на поводі похнюпленого і остовпілого Півня. Зброю печеніга дядько Півень приторочив до післища, і вона метелялась біля його ніг.