Юрій Логвин - Перунові стріли

Чародійка розтулила вуста, щоб, певно, ще якесь закляття проказати, як малий завищав, як заєць у пазурях рисі, і щосили пожбурнув намистину. І важка кам’яна намистина вдарила у відкритого рота чародійки. Хруснув білий зуб, і вона виплюнула його разом з кров’ю.

Дядько підхопив зброю, на другу руку - Півника і побіг з галявини.

Ступив на потаємну мисливську стежку, якої, певно, і чародійка не знала.

Малий був ледь живий і все цокотів зубами. Тому Півень вирішив вранці піти до паламаря, щоб він молитвою відвів чари від хлопця.

Поклав хлопчика в людській на кожусі і сам примостився поруч, щоб бути напохваті, якщо яка біда трапиться. Та так заспався, що його збудив Півник.

Він зразу ж, на одному диханні, виклав дядькові.

- Я вже був у Баби Лелі! Вона сказала, що на мені ніякого чародійства немає. Бо та намистина заговорена ще її дідом, нашим пращуром Рибкою. Як він на греків ходив у Царгород. Греки тоді їх живим вогнем палили. На ньому все шмаття згоріло, а намистина на мотузі лишилась ціла! Он як. Знаєш, якби ми пішли туди, я б її знайшов.

- Цур тобі! Пек тобі! Збожеволів! Та вона нас так заклене, що ми десь у болоті втопнемо!

Півник замотав головою.

- Наді мною вона сили не має! Я її вже не боюсь. Я їй зуба вибив!

На це дядько нічого не зміг відповісти небожеві. Звичайно, вони більше до того озерця не ходили.

Хоча ніхто з родичів за Півнем, крім ловчих здібностей, не визнавав ніяких достойностей, і всі вважали його одрізаною скибкою, майже ізгоєм, саме на нього поклали всі турботи про збори Півника в далеку дорогу. Мати Півника в дорогу не опоряджала.

В неї було ще семеро старших, а ще одного вона чекала. А роботи пребагато.

Та й час косити сіно підходить.

Боярин злостився, що в нього за уроком до стольного граду забирають людей. Та ні хлопам, ні родині, тим пак княжому гінцеві не подав ніякого виду. Судомирович був не простою людиною. А з давніх християн. Та й до всього був три роки в Корсуні в грецьких попинів чи то як гість, чи то як учень. Сам перевірив, чи готові до мандрівки його люди. Навіть вірному ключнику не повірив на слово - скрізь сам зазирнув. А оглядати було що - шість возів під важкими дубовими болонками. Здоровенний віз-короб повен добірного вугілля для княжих зброярень. Один віз навантажили начинням: заступами, теслами, стругами, сокирами, кошиками, горщиками, клепаними казанами. На других возах короби з житом, пшоном, ячменем для коней, вівсом для кисіля, короби з сочевицею і бобами, діжка з борошном, корчага конопляної олії, в’язанки вже проростаючого часнику, барило з баранячим лоєм. Ступу дерев’яну і ручні жорна з білого зернистого каменю. Були ще торби з лікарськими травами і барило питного меду.

Управитель слідом за боярином бігав і все списував ще раз на бересті гострим бронзовим писалом.

Дядько Півень грамоти не знав, але він ходив за своїм господарем та його управителем і робив собі карби на чотирьох грушевих цурпалках.

… Після ретельних і прискіпливих оглядин закликав Півня до себе боярин.

Він не підіймав очей від списаних аркушів берести і говорив поволі, часто перепиняючись,

- Ти, Півню, будеш старший. Відповідатимеш за все. І за моїх коней, і за начиння, і за робітників-бранців. Якщо вправитесь з уроком, буде вдоволений городник, і над міру не буде в тебе втрати ні в конях, ні в людях, скину зразу з тебе дві гривни срібла. Бо якщо трапиться велика втрата, мені ще дві гривни будеш винен.

Дядькові зайшлося серце - вовчу пастку ставить йому боярин Судомирович, і отак без страху й сорому серед білого дня заганяє туди християнина. Півень мовчав.

- Можеш відмовитись. Тоді старшим поїде ключник. А ти лишишся в мене на косовиці відробляти свої гривни. Та будеш ще собак вчити.

«Треба згодитись!» А коли й щось трапиться, то він втече - у Києві не вловлять! Там же тьма-тьмуща людей. «Ой, зламаю твою пастку, боярине» - засміявся подумки, просто розреготався Півень.

Півник причаївся за стайнею. Та тільки Півень вийшов із боярських хоромин, хлопчик був вже біля нього.

- Іди скажи Бабі Лелі - завтра рушаємо. Мене боярин поставив старшим.

- Добре! Зараз побіжу! Тільки можна - я їй шматочок забоценя віднесу?…Ти ж сам казав…

- Боже!… - дядько Півень луснув себе по лобі. - Геть закрутив мені голову… Візьми. Та обережно, щоб схованку не виказав! Бігай!

…Баба Леля сиділа на своєму «престолі», смикала мичку і хурчала веретеном.

Як захеканий Півник став перед нею, вона спитала, не відриваючи погляду від гребеня.