Юрій Логвин - Перунові стріли

Коваль всунув крицю до горна. І вона почала набувати кольору, розквітати сяйвом.

Коваль ухопив щипцями смугу і передав Півневі. Поставив зубило на смугу, ударив молотом і розсік смугу на два шмати.

Один кинув на землю, другий знов запхав у горнило. Коли метал розпікся до білого, коваль вихопив його і кинув на ковадло.

Знов тримав дядько Півень, а коваль почав той шмат кувати, загинаючи навколо залізної палиці.

Смуга сходилась своїми кінцями, водночас вичахаючи.

Коваль, взявши зігнуту смугу, пішов до зруба. І щось там довго колупався з нею.

Півник хотів туди ступити й подивитись, та дядько мовчки прихопив його за руку, зробивши страшне лице: «Ти куди пхаєшся?»

Вийшов коваль із залізом, умащеним якимось глиняним мастилом там, де кінці сходилися.

Коли мастило трохи підсохло, вони удвох із дядьком поклали в горнило метал і заходились щосили, в чотири руки, надимати міхи.

Дядько стрибав, вигинався, налягав грудьми на палицю, а коваль тільки здіймав руку то вгору, то вниз.

Коваль дивився похмуро, а коли над обмазаним металом почали злітати іскри, та такі сліпучі, що аж в очах боліло, він ніби повеселішав, І згадав про малого.

- Оце варимо крицю, - пояснив він, - щоб не було шву видно, а тоді докуємо вже лезо сокири.

Коваль витяг заготовку сокири. Прокував тонесенькими молоточками. Враз злетіла глиняна шкаралупа і окали, і хлопчик побачив залізо, блакитне суцільне залізо, наче й не було склепане з двох кінців.

Малий із захватом дивився, як коваль вирівнює обух, кує-відтягає вниз лезо сокири.

Загартовував у цебрі з якимись настоями. Бо зашипіла, забулькала вода і по кузні розплився запах їдкого зілля.

Жало леза направляв коваль, а ручку точила щосили ганяв дядько Півень, відвернувши лице від густого потоку іскор, що виривались з-під заліза.

Якраз, коли коваль відкладав сокиру, щоб перепочити, із садиби вийшла і наблизилась до них чорнобрива дівчинка. Ще без запліток, лише в самій сорочці, без фартушка навіть, тільки крайкою підперезана. Напівдівка, як сказали б люди, але через тонке полотно вже пнулися гострі груди. Вона була дивна - волосся біле-біляве, аж жовте, як золотий цвіт кульбаби, і чорні, геть зрослі брови на смаглявім обличчі.

Вона принесла батькові короб з наїдком, але до самого зрубу не йшла. А стала ніби на якійсь невидимій межі і чекала, коли підійде її батько і все забере…

Вона пильно розглядалася на Півника.

Коваль подивився по черзі на малих і з усміхом спитав у доньки:

- Що ти на нього заглядаєшся? Він - малий.

А дівчинка відкинула з очей пасмо золотого волосся і впевнено, беззастережно відповіла батькові:

- Поки що малий, але як виросте, буде вищий за Півня.

- Ти його собі вподобала? Чого?

- Бо він хваткий і везучий, - ані трохи не застидавшись, відказала дівчинка батькові.

Батько їй нічого не сказав, і вона мовчки повернулась і почала підніматись піщаним схилом.

Вже вгорі вона обернулась і всміхнулася Півнику, поправила волосся, що лізло їй в очі, і враз ніби крізь землю провалилася.

Коли сьорбали житній кисіль і жували чорний черствий хліб, Півень і коваль жартували над дітлахами.

А Півник все думав своє: «Певно, не тільки коваль чародій, а чародійством відає і його мала донька. Не інакше, що мала чародійка! Бо звідки їй знати, що мені поталанило, казково пощастило, і я поїду з дядьком до Києва?!»

Наконечник рогатини, що був ніби здоровенний ніж, коваль виготував набагато швидше. Єдине, що трохи затримало - зварення рурки для держака.

Дядько Півень у кузні насадив сокиру на добре грушеве топорище, а рогатину приладнав до ясеневого дзвінкого ратища.

І хоча коваль зробив і рогатину, і сокиру найкращі, однак до себе в садибу до трапези не запросив.

Значить, вважає, що Півень уже сторонній, невезучий. І з ним немає чого знатись.

Небіж теж це зрозумів, але боявся спитати дядька Півня, чому це так.

Дядько крокував похмурий, похиливши патлату голову. І поволі-волі звертав у пущу.

Спочатку хлопчик думав, що дядько зібрався на потаємне полювання в нетрях.

Але коли вони двічі поминули лося з молодими рогами, він зрозумів, що вони йдуть до Священного джерела.

Туди все поривався дістатись піп-гречин, що приїздив до боярина Судомировича сина хрестити. Та ніхто йому туди дороги не виказав.

А сам боярин не знав дороги. Бо він не з деревлян був, а із старих християн, що ще при княгині Ользі одержали тут маєтності.