Таня Малярчук - Згори вниз. Книга страхів

- Ну то приходи. І дурним собі голову не забивай.

Напевно, я трохи захворіла, вперше, відколи приїхала в гори. Піднялась температура, паморочилось в голові, руки і ноги зводили судоми.

Кілька днів я залишалась в хаті не встаючи з ліжка. Снились кошмари, тому я намагалась не заплющувати очі. Тоді кошмари перебрались зі сну в реальність.

Здавалось, що мене нічним містом везе карета швидкої допомоги. Мигалка, виведена на капот, голосно вівкає. Наді мною схилились незнайомі люди, і я бачу, як криво вони посміхаються. Ця швидка допомога везе мене не до лікарні. Я піднімаюсь з лежака і хочу вискочити з карети на ходу, але люди в білих халатах не пускають.

- Відпустіть мене, - прошусь я, - куди ви мене везете?

- Лежи спокійно, ми хочемо тобі допомогти, - відповідають білі халати, і я знову помічаю на їхніх лицях криву злу посмішку.

Вони прив’язують мене до лежака ременями. Я не можу поворухнутись.

І тоді білі халати розпорюють тонким гострим скальпелем на мені одяг, розпорюють живіт і виймають звідти пластмасову ляльку.

Коли температура спадала, я варила собі каву, і ми пили її удвох з Варкою.

- Я бачу, ти трохи слаба, - казала Варка.

- Тобі так здається. Я просто мало сплю.

Варка гладить мене по голові, як малу дитину.

- Варко, ти так і не встигла сказати, за що вуйна Миця вбила Франя.

- Він її не любив, а казав, що любить.

- Хіба за таке вбивають?

- Вбивають тільки за таке. Коли виглядає, ніби любить, а насправді не любить.

- А звідки вуйна Миця знала, що Франьо її не любить, якщо він сам казав, що любить, і так виглядало. Може і любив, звідки вуйна Миця знала?

- Таке знаєш.

- Варко, скажи мені правду, ти відьма?

- Хто тобі таке казав?

- Я так думаю. Я думаю, що Франьо нічого такого не робив, хоч люди думали, що робив. А насправді ти відьма. Ти хлопцям на полонині крутила голову, правда?

- Яким хлопцям?

- Малим хлопцям, яким я ходила читати книжки. Ти роздягалась перед ними і перекидалась на різних звірів, правда?

- Ти хвора. Тобі краще поспати. Ти спи, а я посиджу з тобою. Щоб страшно не було.

- Хіба мені може бути ще страшніше, ніж коли ти зі мною? Як ти зробила так, щоб Гайдук тебе не бачив?

- Ти хочеш навчитися? Не поспішай, навчишся.

- Я не хочу вчитися. Я хочу довести тобі, що ти справжня відьма. І, може навіть, трохи зла відьма.

- Зла? Ти думаєш, що я зла відьма?

- Я не знаю, що думати, але я тебе боюсь!

- Не бійся. Я тобі нічого не зроблю. Я тебе люблю.

- Любиш? Варко, скажи мені правду, ти ж не сліпа ніяка, правда? Ти всіх дурила. Нащо ти всіх дурила? Скажи мені, якщо любиш.

- А ти ні в чому не хочеш зізнатися?

- Я? В чому мені зізнаватися?

- Чого ти тут заперлась?

- Просто.

- Хіба? Я все про тебе знаю.

- Звідки?

- Ти ж сама сказала, що я відьма.

- Йди геть! - кричала я. - Це не ти відьма. Це я відьма!

Я не вмію зливати на віск.

Витягла з торбини кульку воску, яку мені дав дід з електрички, кинула його в алюмінієву мисочку, а мисочку поставила на малий вогонь.

Віск поволі почав топитись. Я врізала з голови трохи волосся, запалила його і кинула у віск. Потім мішала віск ложкою, примовляючи: вийди з мене те, чого я боюсь, вийди з мене те, чого я боюсь.

Коли віск розтопився зовсім, я вилила його в іншу, плоскішу тарелю і стала дивитись.

Віск поволі загусав, дуже поволі. Мені здається, я просиділа над ним кілька годин.

Спочатку нічого не було видно. Потім на поверхні з’явились обриси голови, волосся, рот, ніс, очі. Я бачила десь цю людину. Точно бачила.

Але де?

В мене була гарячка, мене лихоманило, я думаю, взагалі не треба було затівати всю цю процедуру з воском, тим паче, не знаючи до пуття правил.

Але то я. На восковій поверхні вилилось моє лице. Не впізнати було неможливо.

Я знала, що робити далі. Я не сумнівалась жодної секунди.

Вибігла з хати і бігла так довго, поки не опинилась на подвір’ї вуйни Миці.

Хата, як я і думала, відчинена.

Я увійшла досередини, стала перед завішеним портретом.

Мені здалось, в цей момент Варка з сусіднього портрета усміхнулась.

- Чого смієшся? - сказала я. - Ти думаєш, я боюся подивитись? Я не боюся. Я нічого не боюся.

Я зняла з портрета рушник і подивилась на те, що було за ним.

Так, як я і думала.

Портрет не Франьовий.

- Тобі страшно? - запитала Варка.

- Чого це мені має бути страшно дивитись на себе!

То був мій портрет.

- Холєра.

Скеля, що з неї впав хлопець, щоб нарвати мені едельвейсів, справді дуже висока і стрімка. Дивно, як він, впавши згори, обійшовся всього лиш зламаною ногою.