Таня Малярчук - Звірослов

По той бік дроту нічого не відповідають.

- Слухайте, - каже Жанка, - ви мені, конєшно, вибачте, але я мушу йти на роботу. Не можу вас дочекатися, розумієте, не маю часу, мушу бігти на роботу. Ви вже тут зробите все, що треба, добре? Вона лежить на балконі.

Жанка кладе слухавку. Бере з кухні дбайливо складену бабою Вікою коробку зі свіжими пиріжками і йде на вокзал. Біля під’їзду п’ятиповерхівки баби Віки оглядається.

- Соняшники.

І дійсно.

Клумби всюди довкола встелені жовтогарячими кульбабами.

На платформі миронівського вокзалу людно. Якраз прибула київська електричка.

Жанка із зразковою посмішкою продає пиріжки, які, можливо, будуть останніми в її житті.

Сьогодні я маю особливо ввічливо продавати пирожки, думає Жанка, щоб люди запам’ятали цей день, і ці пирожки, і щоб мене запам’ятали.

Жанці сумно. Коробка з пиріжками невблаганно порожніє.

Ірма Іванівна крутить носом.

- Твої пирожки як-то смердять сьогодні, Жанка.

- Смердять?

- Так. Напевно, м’ясо несвіже було.

Двоє жіночок, що стояли в черзі за пиріжками, потиху відходять убік.

- Навпаки, Ірма, ці пирожки найсмачніші і найпахучіші за всі часи. Ти просто від незвички рішила, що вони смердять. Подивися, - Жанка благоговійно піднімає пиріжок з картоплею в повітря, - подивися, який він чудесний, цей пирожок! Більше такого не буде.

Ірма Іванівна спідлоба зиркає на Жанку. Вона завжди здогадувалася, що ця пиріжкова принцеса несповна розуму.

- Ірма, - каже пиріжкова принцеса, - я тут усе думаю про твій бізнес. Ну, про метеликів, пам’ятаєш?

- Угу.

- Так-от. Я прочитала, що є метелики денні і є нічні. Тобі треба спеціалізуватися на нічних метеликах. Вони, по-перше, більші, ніж денні. А більші - значить дорожчі. По-друге, всі празнєвства люди, як правило, справляють вечором або навіть вночі. Тому треба, щоб метелики вечором і вночі виглядали живенькими. Щоб літали, а не куняли. Денні метелики вночі не будуть літати, що ти їм не роби. А нічні порхають як надо. Лучче за птахів. Треба спеціалізуватися на нічних метеликах. Правильно я кажу?

Ірма Іванівна вже давно не слухає Жанку. Вона дивиться туди, де стоїть черговий по вокзалу, за п’ятдесят метрів від них, з гучномовцем на плечі, у новій, літній уніформі, гладенько вибритий, «цвітучий», як би могла подумати Ірма Іванівна.

Черговий по вокзалу наближається, але Жанка його не бачить.

- Ірма, - продовжує вона, - ти, якщо візьмешся за це діло, будеш дуже задоволена. Метелики, вони якісь такі… непохожі на людей… Подивися, коти і пси, ті на людей похожі. Деколи дивишся їм у морду і думаєш: які все-таки у них мудрі, людські очі; а з метеликами зовсім інакше. Розумієш, про що я говорю? У метеликів дуже нелюдські очі. Метелики не подібні на людей. Вони з іншого царства. Вони ніби з іншого світу. Їх так тяжко зрозуміти…

Ірма Іванівна відвертається від Жанки, усім своїм тілом даючи зрозуміти, що курка свині не товариш, що вона, Ірма, узагалі з Жанкою не знайома. Черговий по вокзалу зупиняється за кілька кроків і щось пояснює огрядній жіночці в солом’яному капелюшку і білих бриджах.

- Ірма, ти мене слухаєш?

- Слухаю, Жанка, слухаю, - Ірма Іванівна виймає з-під прилавка косметичку і крадькома підфарбовує губи.

- Я вже трохи розузнала про нічних метеликів. Їх ще називають совками. Гарно, правда? У нічних метеликів на крилах є чорні кружальця, як би очі сови. Тому вони і совки. Найбільший нічний метелик має розмах крил 30 сантиметрів. Він сріблястого кольору і називається Агріппіна. Тобі треба буде його достати. Тобто її. Кстаті, можеш і свою фірму так назвати. «Агріппіна».

- Угу, - бубонить Ірма Іванівна, а Жанка знову повторює:

- Агріппіна.

Черговий по вокзалу тихо заходить Жанці за спину і майже на вухо шепоче:

- Один з абрикосовим джемом, будь ласка.

Жанка здригається. І Ірма Іванівна здригається. Ірмі Іванівні все добре видно і зрозуміло. Вона не помиляється в таких речах. Вона знає чоловіків, як облуплених. Він заграє з нею! Він підбиває клинці до абрикосової… тьху… до пиріжкової принцеси.

- Гривня п’ятдесят, - шепоче у відповідь Жанка і сором’язливо, як це буває лише в дамських романах, опускає додолу очі.

- Я думав, мені безплатно.

- Безплатно тільки останній пирожок.

- Тоді я беру останній.

- Але в мене ще майже повна коробка. Я не знаю, який пирожок виявиться останнім.

Він мовчить, але Жанка чує, як прискорено він дихає. Його дихання лоскоче Жанці шию.

- Йдемо сьогодні в кафе, Жанна?