Таня Малярчук - Звірослов

- Не знаю.

- Ви завтра будете на роботі?

- Буду.

- Тоді завтра побачимось. Залиште для мене найкращий свій пирожок.

- У мене всі пирожки добрі.

Він збирається йти. Йому ніяково.

Який він сором’язливий, думає Жанка. Такий гарний і такий сором’язливий. Рідко можна зустріти красу, яка не випинається.

- А ви тут живете, - бубонить він.

- Так. Давно.

- Гарний район.

- Недалеко до вокзалу.

Жанка не знає, що ще сказати.

- Ви одружені? - раптом незрозуміло чого питає вона.

- Я? Ні!

- Добре.

- Не знаю, чи добре, - він виглядає якимсь сумним, - деколи, знаєте, так хочеться, щоб хтось запитав, про що я думаю.

- І про що ви думаєте?

- Мені стидно зізнаватися.

Жанка спалахує, хоча не впевнена, чи правильно зрозуміла його натяк.

Усе. На сьогодні досить.

- До завтра, Іван.

- До завтра, Жанна.

Баба Віка не відчиняє двері. Жанка втретє натискає на дзвінок. По той бік дверей підозріла тиша.

- Вікторія Вікторівна! - кричить Жанка. - Ви вдома?! Вікторія Вікторівна!

Жанка торкає клямку дверей, і двері прочиняються. Жанка заходить всередину квартири.

- Вікторія Вікторівна!

Баба Віка на балконі, сидить, розпростерши ноги, у своєму улюбленому м’якому кріслі, з якого зручно спостерігати за тим, як минає травень.

- Вікторія Вікторівна, - тихо гукає Жанка.

Баба Віка ніяк не реагує. Мабуть, спить, думає Жанка. Виходить на балкон. У баби Віки широко розплющені очі. Вирячені очі. Так, ніби хочуть увібрати в себе все, що бачать цієї миті.

Тільки тепер Жанка зауважує, що ліва рука баби Віки обвисла на бильці крісла і нервово посіпується.

- Вікторія Вікторівна, вам погано? - здогадується Жанка.

- А ти хіба не бачиш, - ледь чутно шепоче баба Віка правим кутиком губ. - Мене паралізувало.

Жанка кілька секунд безпомічно дивиться на паралізовану, а тоді раптом заливається сльозами:

- О Боже! Що ж тепер буде! Вікторія Вікторівна! Що тепер буде!

- Дурна, - шепоче баба Віка. - Не реви. Сядь коло мене.

Жанка витирає рясні сльози рукавом, точнісінько так, як у дитинстві. Слухняно сідає на сусіднє м’яке крісло, однак це виглядає їй неправильним, навіть трохи абсурдним.

- Не треба сидіти, - каже Жанка, - треба щось робити! Треба викликати «швидку»!

- Дурна, - повторює баба Віка.

Жанці здається, що голос баби Віки стає все слабкішим, немов долинає з глибокої криниці, яку копають зі швидкістю одна рура за одне слово.

- Жанка, - шепоче баба Віка, - вони завжди були біля мене, а я їх не бачила.

- Хто?

- Вони.

- Хто вони, Вікторія Вікторівна?

- Соняшники.

- Соняшники?

- Соняшники.

- Соняшники.

Баба Віка, вирячивши очі, дивиться кудись уперед. Жанка нічого особливого там не бачить. Марить, думає вона. Треба викликати «швидку». Марення - це погано, це означає, що скоро вмре. О Боже, що тепер буде?!

Жанка знову заходиться безпомічним схлипуванням. Довколишнє набуває якихсь гострих пістрявих форм, і Жанка все помічає. Все-все. Помічає лисого дядька, який сидить на балконі другого поверху в будинку навпроти. Помічає бездомного пса на дитячому майданчику у дворі і те, що він грається… чим?… так, він грається чиїмись трусами. Помічає чисте-чистісіньке голубе небо в тополиних кронах.

Треба запам’ятати цей момент, цей момент кінця, думає Жанка, я завжди знала, що він рано чи пізно прийде, і я стану його свідком.

- Подивися, Жанка, як гарно вони цвітуть.

Жанка беззвучно плаче.

- Хто гарно цвіте?

- Соняшники.

- Де соняшники?

- Всюди.

Її голова вже їй не належить, думає Жанка. Але краще перед смертю бачити соняшники у цвіту, аніж страхітливих пекельних чудовиськ, які приходили до Жанчиної матері в її останню ніч.

- Не говоріть, - радить Жанка бабі Віці.

Але баба Віка однаково мовчить. Її ліва рука вже не посіпується.

Жанка підводиться з крісла, обережно обходить бабу Віку і кидається до телефону в коридорі.

- Алло, - кричить Жанка в слухавку, - тут, здається, померла людина… у кріслі… на балконі…

Адреса? Вік? Сімейне і соціальне становище? Можлива причина смерті?

- Я не знаю, чого вона померла! - кричить Жанка в слухавку. - Її останнім словом було «Всюди»…

По той бік дроту повідомили, що карета швидкої допомоги вже виїхала, нехай Жанка не панікує і не нервується, нехай вип’є заспокійливі пілюлі, якщо такі є, глибоко дихає, думає про щось хороше.

- Смерть - це зовсім не найстрашніше, що може статися з людиною, - спокійно повідомляють Жанці по той бік дроту.

- Так. Я знаю. Але, розумієте, Вікторія Вікторівна завжди була якась дуже жива.