Таня Малярчук - Звірослов

- Хочу ще ліпше. Хочу їй сподобатися.

- Кому? Марині?

- Якій Марині?! Ви про кого? Про ту прищаву бабу з крана? Насмішили!

Денні демони присоромлено ховаються за капюшонами.

- Та все нормально. Я не обідився.

Ваня ретельно вигладжує сорочку, наспівуючи під ніс пісеньки своєї молодості. Чоловічий голос каналу «24» радісно повідомляє, що коали манільського національного зоопарку врятовані: вони перескочили з усохлих евкаліптів на сусідні клени і пречудово там себе почувають. Зоологи всього світу здивовані.

- Шури-мури, - і Ваня загадково підморгує денним демонам.

Що йому треба? Чого він до мене ходить?

Завтра Гальшку виписують з лікарні. Вона вже майже здорова - залишилося кілька шрамів, які ніколи не зійдуть остаточно.

- Бачите, цей шрам, - каже вона Вані, - він на всю жизнь.

- Шрами тільки украшають жінку, - невпевнено відповідає Ваня.

- Де ви таке чули?!

- У книжках читав.

- У книжках про таке не пишуть.

Гальшка скоса розглядає свого гостя, і її нервує його елегантність.

Вирядився непонятно чого, думає вона. Сорочку нап’ялив, одеколоном набризкався, нема чим дихати. Фу. Ненавиджу сорочки й одеколони.

- Мені сьогодні таке странне снилося.

- Що? - Ваня підсідає ближче.

- Снилося, що в мене є пташка, яка вміє говорити по-людському.

- Странне…

- І ця пташка каже мені: я дуже крута пташка, бо говорити і літати одночасно неможливо, ти або людина - і вмієш говорити, або пташка - і вмієш літати. А я вмію і те, і те.

- Ого, яка пташка! - вигукує Ваня. - У мене теж таке, але в мене не пташка.

- А що?

- Ну, до мене дехто приходить деколи. Але про це тут незручно говорити…

Псих, думає Гальшка, проте цей «псих» Гальшці навіть подобається. От лишень якби він не був у сорочці. Чоловіки в сорочках завжди йдуть до інших.

- А де ви працюєте, Ваня? На стройці?

- Я перевожу бетономішалку з пункту А в пункт Б.

- Необична робота.

- Вона мені вже в горлі сидить! Я б хотів бути шофером на тролейбусі.

- На тролейбусі? Я часто ним їжджу. Якби ви були в моєму тролейбусі шофером, то я б мала блати! - і Гальшка весело сміється. - Їздила б задурно.

Ваня також сміється. Уявляє собі Гальшку, і як вони разом у кабіні шофера їздять туди-сюди у Ваниному тролейбусі.

- Ваня, можна задати вам нескромне питання?

- Конєшно, - Ваня підсідає ще ближче.

- Чому ви сьогодні одягнули сорочку?

Ваня ніяковіє. Подумки проклинає свою сорочку. Він не може сказати, чому її одягнув. Тобто може, але боїться. Усі його жінки йшли до чоловіків у сорочках. Тепер йому самому захотілося стати тим, до кого йдуть.

- Деякі чоловіки постоянно носять сорочки, - бурмоче Ваня.

- Але ж ви не носите їх постоянно.

Ваня винувато опускає погляд, блідне, зменшується в розмірах.

Скажи їй, скажи, - кричить у Вані його маленький хоробрий Іван, - скажи, що хотів їй сподобатися!

- У мене важливі діла сьогодні, - ледь чутно відповідає великий, але дуже боягузливий Ваня.

Та котись ти під три чорти, думає Гальшка і відвертається до вікна. Нужен ти мені сто років! Була, є і буду сама. І мені добре. Бетономішалки-соковижималки…

Ваня їде останнім тролейбусом на лівий берег Києва.

От знайду золоту копійку, думає Ваня, принесу завтра, коли її будуть виписувати з лікарні, і вона сама все зрозуміє.

Виходить на проспекті Маяковського, біля супермаркету «Край». Дивиться на годинник - незабаром північ.

Чому жінкам усе треба пояснювати, думає Ваня. Чому вони не можуть усе зрозуміти самі? Якісь тупоголові.

Присідає на бордюр, щоб згадати, де саме стояла Гальшка в той момент, коли він її збив. Траса порожня. Світять два вуличні ліхтарі біля підземного переходу і поодинокі вікна в навколишніх багатоповерхівках.

До речі, дивно, думає Ваня, що тут зараз так глухо. Адже дванадцята година тільки.

Дістає з кишені завбачливо прихоплений з дому механічний ліхтарик. Він має спеціальну ручку, яку треба безперервно стискати в долоні, щоб крихітна лампа всередині засвітилась.

Шукай вітру в полі, думає Ваня, роззираючись довкола з ліхтариком у руках.

Траса виглядає чистою, аж блискучою, жодного камінця чи папірця, ніде жодної обгортки від чіпсів чи пластикової пляшки.

Може, тут усе поприбирали, раптом здогадується Ваня. Може, тут щодня прибирають?

Крізь глуху тишу несподівано пробивається гучний, аж моторошний дзенькіт, ніби щось металічне звисока впало на асфальт і покотилося.

Це вона - золота копійка, ошелешено думає Ваня, боячись озирнутись на звук. Хто ж нею жбурляється? Звідки вона береться? Чудеса!