Павло Загребельний - День для прийдешнього

Ще зовсім недавно ми захоплювалися Хрещатиком. Війна принесла страшні нещастя Києву. Наші втрати були дуже тяжкі. Ми не могли йти вперед, не повернувши втраченого. Так був відбудований Хрещатик. У марній пишності, в сентиментах, у романтизмі. Тепер ми прагнемо насамперед простоти. Простота, що перевершує будь-яку уяву, — от символ нашого міста. Ясна річ, простота не повинна переходити в примітивізм.

Є міста, в яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність; є міста, що лише ждуть свого майбутнього, перебуваючи, так би мовити, в зародку; Київ гармонійно поєднує в собі всі три виміри часу. Київ вічно молодий, він у вічному русі, в невпинних змінах. Великі історичні міста великі не тому, що завжди були незмінними, а тому, що змінювалися, оновлювалися, зростали.

Коли згадаємо, на якому маленькому клаптику землі розташувався Верхній Город Ярослава Мудрого дев’ятсот років тому; коли згадаємо, що сто п’ятдесят років тому на Хрещатику були тільки шинки і винокурні; коли згадаємо, що дев’ятнадцяте століття Київ зустрів, маючи лише кілька десятків кам’яних будинків і являючи собою, як зазначив один мандрівник, «тільки спогади та надії великого міста», — то тільки тоді побачимо, до яких фантастичних розмірів розрослося наше місто нині.

Згадай, киянине, скільки разів в’їздив ти до свого рідного міста при заході сонця, повертаючись з далекої дороги!

Оті кілька будинків на узгір’ї перед самим лісом. Пригорщами своїх шибок вони беруть бризки червоного сонця і вихлюпують його на ліси, на шосе, на машини.

— Це — Приорка.

Темно зеленіють гори, а з-за них прискає в небо вмираюче сонце і лащиться до золотих бань Лаври, і око спочиває на пластичних лініях мосту імені Патона, цього новітньо-індустріального доповнення лагідного ландшафту Києва.

Це — коли їдеш по Обухівському шосе повз Видубецький монастир.

Шосе мовби наліплене на поверхні зелених полів, і по ньому сковзають промені, наче хочуть зіпхнути машину туди, до старезних далеких дубів, до струнких тополь, що марно намагаються затулити радісно-білі споруди Виставки.

Це — Одеське шосе.

Сонце б’є просто в очі, і все червоне навколо: і сотні нових будинків, і піски, на яких виростають ще й ще будинки, і зірчаста Ленінградська площа, на яку сходяться шляхи і з Донбасу та Придоння, і з Москви та Білорусії.

Це — Дарниця.

Поїзд тихо прокрадається попід високими буграми. Ще вчора тут було порожньо, як на далекій планеті, ще вчора тут росли тільки дикі трави. А сьогодні підійшли до самого краю урвищ молоденькі тендітні деревця, а за ними громадяться сотні нових будинків з червоної і білої цегли, з бетонних панелей, вражають око незвичайно точні прямокутники кварталів, ваблять око пастельні барви, в які помальовано новобудови.

Це — Першотравневий масив.

Протягом своєї тисячолітньої історії Київ багато страждав, але часто був і щасливий. Сьогодні щастя Києва — в його невпинній розбудові, в кипінні праці на його заводах, в нестримній ході нового.

Сьогодні змінюються не лише пейзажі рідної землі і рідного міста — змінюються краєвиди людських душ. Колись рідна для нас земля — де був шматок тверді, на якому стоїть хата, і граються діти, і рожевіють мальви, і падають спілі яблука. Гагарін і Титов піднялися в космос і побачили голубе сяйво всієї планети. Піднімемося й ми над своїм Києвом і охопимо зором увесь світ, світ друзів і світ ворогів. Ми побачимо «стодомі содоми», як називав їх Маяковський, американських міст, де урбаністичний пафос затьмарює і природу, й людину, де в архітектурі панує зойк скла і гарчання затверділих мас бетону. Але водночас ми побачимо й те, як підіймається з страхітливих руїн нова Варшава, майже так само зелена, як наш Київ, радісна й добра до людини.

Ми побачимо, що в московському Кремлі поряд з давнолітніми соборами виріс Палац з’їздів — це мармурово-скляне чудо світової урбаністики. Ми побачимо квартали нових будинків в столиці Німецької Демократичної Республіки Берліні і побачимо, як спеціалісти з НДР допомагають споруджувати чудесні палаци в столиці молодої африканської республіки Гвінеї — Конакрі.

І ми зрозуміємо, що місто наше — одне з найщасливіших, бо воно будується, майже з таким самим розмахом, як Москва і Берлін, Варшава і Софія, Мінськ і Бухарест. І як провісник нового, комуністичного в краєвиді нашого міста сприймаємо ми сьогодні повідомлення про спорудження експериментального житлового масиву на Броварському шосе або ж першого будинку з пластмас.