Павло Загребельний - День для прийдешнього

— Так не хочеш стати магістром футболістики?

— Товаришу Діжа, зачиніть з того боку двері! Наказую вам як головний інженер.

— Ще не настав службовий час, отже, я маю право трактувати вас просто як рядового громадянина, товаришу Кошарний.

— Іди, іди, не заважай, — перейшов знов на мирний тон Кошарний. — Ти тільки глянь на оці папки. Все це треба доповісти жюрі і так далі.

Діжа ніяк не сходив з порога.

— Дивлюся на твій кабінет і думаю, — сказав він, — думаю, що треба б у нашому інституті ще один відділ відкрити. Відділ архітектури меблів, чи що.

— Архітектури інтер’єра? — підказав Кошарний.

— Інтер’єр у нас означає тільки стіни та двері, а тут ідеться про обладнання. Навіть кабінет у тебе. Ну що це за кабінет. Ти тільки глянь.

— Слухай, ти навмисне мене вирішив дратувати?

— Коли дратують, то завжди навмисне.

— Ну, то витрушуйся з кабінету, а то я почну з тобою говорити серйозно.

— Ох, важко нашим буде грати без Турянчика, — вдавано позіхнув Діжа.

— Виграють і без Турянчика, коти, коти звідси! Анархіст чортів! — додав Кошарний, коли Діжа, нарешті, зачинив за собою двері. — Витягли ми його на свою голову з того Запоріжжя.

День псувався з самого початку. Не було вже урочистості, не було відповідного настрою. Розмови про футбол доречні в звичайні дні, але сьогодні... Квіти! — раптом сполошився Кошарний. Він визирнув з кабінету, спитав Таню: «Квіти в кабінеті Василя Васильовича є?»

— Які квіти? — не зрозуміла Таня.

— Які, які! Звичайні, київські, з торговельної мережі.

— В торговельній мережі тільки горщечки з примулами, — втрутився Діжа.

— Вас не питають! Таню, ви приготували квіти?

— Ніхто мені не сказав.

— Можна було б догадатися.

— Не при моїй зарплаті.

— Ах, вічно ця зарплата! Ось гроші, пошліть негайно шофера на ринок, хай купить у квітникарок.

— Що ж купувати?

— Троянди! Червоні троянди. Не рожеві, а червоні.

— Символ перемоги, — втрутився Діжа, який знов осідлав диван і простяг свої ноги мало не на половину приймальні.

— Так, сьогодні в нас велика перемога! — не здавався Кошарний.

— Ще нема.

— Буде! Вас це задовольняє?

— Цілком.

— Радий за вас.

— Дякую, — галантно вклонився Діжа.

Таня подріботіла вниз по сходах.

Їй часто снився той самий сон. Клепають коси. Косарі клепають коси. Дзвінко, з пристуком, з протягом. Пахне сіном, десь у не скошених ще травах пиляє свою одвічну дошку (пиляти тобі — не перепиляти!) деркач, а косарі, молоді, жилаві, потемнілими від зосередженості очима вп’ялися у вузькі смужки сизо-білої сталі, що лежать на бабках, і вибивають молотками, як праниками: «Тук-стук-стук», «цок-цок-цок». А потім мантачать: «С-с-с», «ш-ш-ш». І в неї в суглобах рук — такий біль, як звук від мантачки. Напливає і відпливає. І мовби перетинає серце навпіл, а потім стуляє його... І знов ріже тонким, довгим, гострим-прегострим «с-с-с»...

Ревматизм. Задавнений, невиліковний, найстаріша з людських хвороб, найпростіша і найскладніша водночас хвороба — супутниця тяжкої праці.

Все життя Ганна Сергіївна працювала в пральні на вулиці Артема. Починала ще тоді, коли все робили руками, коли кружляли в тридцятивідерних баліях цілі центнери мокрої білизни. Бачила прихід машин, розумних, дотепних, машин пральних, прасувальних, сушильних, вдома вже мала пральну машину ризького заводу, але однаково боліли їй руки, і часто вночі прокидалася від нестачі повітря в грудях, все здавалося, що давить її важка сіра пара, бурхає їй просто в легені, палить і отруює там геть усе. Могутні вентилятори гули під стелею в низькому приміщенні старенької пральні, в закритих наглухо сушильних камерах відбувався таємничий процес перетворення куп мокрих, знеформлених ганчірок на білосніжні сухі, аж лопотять, простирадла, пошивки, сорочки, рушники. З-під прасувальної машини цілими пакетами вилітали виглянцьовані до рипу скатертини й чоловічі сорочки (наймодніші білі, завжди модні, а останнім часом особливо), у велетенських чанах механічні руки вміло робили велику справу очищення від бруду всього, що поступило до пральні. Прачки, в білих халатах, у білих косиночках, неквапні й спокійні, походжали-поміж машин і тільки скеровували їхні дії, та однаково це маленьке міське чистилище все-таки нагадувало й досі своєрідне штучне пекло, бо з чанів клекотіло й розвіювало по пральні міазми їдких лугів, з сушильних камер коли їх відкривали, било пругкими струменями неймовірно гарячого повітря, з-під прасів отруйними цівками виприскували перетворені на невидимі субстанції залишки усіх тих відбілювачів, знежирювальників, пом’якшувачів води і інших штучних творив, які закладаються в чани разом з білизною і мандрують разом з нею до праса, по дорозі поступово зникаючи, вивітрюючись, абсорбуючись всезмиваючою водою, пожадливими вентиляторами і... людськими легенями. І хоч які повноводні ріки протікали крізь пральню щодоби, хоч як гуркотіли вентилятори, на долю тих, хто там перебував, ще лишалося чимало.