Артем Чех - Анатомічний атлас. Важко бути жабою

— Та він п'яний! — не вгамовувалася мама, затуляючи своїм рихлим тілом Вєру, яка все-таки мала змогу побачити своїми сільськими очима все, що відбувалося в коридорі Віталікової квартири, в тому коридорі, в якому ми провели стільки часу, скільки не провела Надія Олександрівна. Тільки оцих тупезних килимків тут не було. Замість них був бетон. Такий рідний нашим серцям бетон. На ньому колись Андрюха спав і застудив нирки, а ще колись Віталя розбив дволітровий слоїк, а Толян поранив ногу, і ми його відвозили до третьої міської. Чи це він у ванній розпанахав ногу?

— Толян, де ти ногу розпанахав?

— Отам, — показав він у бік ванної.

— Яку ногу? — не зрозуміла Надія Олександрівна. — Що тут проісходить? Синок! Що з тобою? Синочок! — кричала вона і намагалася підібратися до Вія, однак боялася чи то свого сина в такому стані, чи то погрозливого погляду Толіка. — Віталій, що з тобою?

Віталія теліпало, неначе прапор України на Майдані Незалежності у вітряний серпневий ранок.

— Усе! — крикнув на цей раз Толян. — Пізно синочкать тут. Чех, грузи його на плече. Чого взагалі ми його сюди привезли?

— Куди ж це ви його? — плакала мама.

— Та яке вам діло? — кинув Толян і хряпнув дверима.

Цікаво, подумав я. Ти мама, яка б ти не була, але все ж таки мама. Сумнівні друзі приносять тобі твого сина, він, синок, все обригує, і його уносять. А ти все це пери.

— А ти все це пери, — зітхнула Надія Олександрівна і пішла вкладати у ліжко Вєру.

Ми викликали таксівку. Через десять хвилин приїхала тачка, у якій сидів знайомий нам мужик.

— Я його не повезу, — зарепетував воділа, вказуючи на Вія. — Що з ним? Його що, ламає?

— Це вже ближче до суті, - проговорив я крізь зуби.

— Я його не повезу! — намагався закрити дверцята мужик.

— Повезеш, — сказав Толян, і воділа таки погодився. Певно, його розчулив наш безпорадний вигляд або налякала погрозлива фізіономія Толіка. Навіть подушку дав, аби Вій не захлинувся своєю блювотою.

— Якщо він мені тут нові ковріки заблює… - почав мужик.

— Ми тобі нові купимо, — сказав Толік. — Пиздець, усі трусяться за ковріки, а на людей їм насрати. Мужик, тобі що, на людей насрати?

— Толян, не треба, — почав я заспокоювати Толіка.

— Нє, ти почекай. Мужик, га? Тобі людей не шкода?

— Толян, він кожну ніч таких возить. Він вже броньований. І не дивно, що ковріки йому дорожчі…

— Сука, — вилаявся Толік і заплющив очі.

Здається, гірше за всіх було Толіку. Він мав такий вигляд, що я сам почав його побоюватися. Грізний Толік — непередбачуваний Толік.

Іноді все нагадує часи, коли ти сидиш на поминках батька твого друга. Там зібрались усі сусіди твого друга, аби нажлуктатися горілки і поспівати весільних пісень. Ти не міг собі уявити, що бувають такі люди, тобто вони бувають, ти знав це, але коли вони твої знайомі, то якось перестаєш помічати їхню побутову гнійність, а коли вони тобі анітрішки не знайомі, то дивишся на них з виряченими очима. Господи, думаєш ти, куди котиться світ, чому всі навкруги гниють? І от раптом ти ненароком глянув на себе у вилизане дзеркало, що планово розмістилося у ванній кімнаті, й помічаєш, що гниєш і ти, причому неначе риба, з голови, ти дереш своє обличчя, розбиваєш свою голову і видряпуєш звідти свій мозок. Зогнилі шматки твоєї голови, неначе переспіла диня, ляпають на кахельну плитку, і ти намагаєшся кричати, але у тебе не виходить. Ти маєш відповідати за все, що коїться навкруги, і ти думаєш, невже таке відбувається зі мною? Невже це я? І втратити голову в прямому розумінні — це так само безнадійно назавжди, як втратити близьку тобі людину, і ти думаєш, що все, тобі більше її не повернути. От курва, сива зогнила голова, тобі її не повернути.

І я оце подумав, як же воно виглядало збоку, ну, я маю на увазі, коли ми приїхали до Толіка і почали відкачувати Вія. Це, мабуть, виглядало так, коли ти на поминках обіймаєшся з п'яним дядь Пашею, який якось відсидів і зараз цим хизується, або коли баба Галя розповідає, як її онучка Катя почала курити. Ти це слухаєш і думаєш, куди ж я потрапив, думаєш ти, однак ти вже зогнив і все зрозумів, тобі вже все давно відомо, тебе вже ніщо не здивує. Ти профі. Ти навчився жити і приймати рішення, ти навчився відповідальності за всі речі, які стосуються безпосередньо тебе або твого оточення, наприклад, твоєї зогнилої голови, і зараз на твоїх плечах лежить (ні, не голова) відповідальність за життя твого друга, який піниться і трясеться, неначе осиковий прапор на серпневому Майдані, чи щось типу того.