Артем Чех - Анатомічний атлас. Важко бути жабою

Промову привітали несміливими оплесками.

Після виступу до Віталіка, випередивши Дульча, підбіг щасливий батько.

— Артист! — кричав Георгій Владиславович. — Артист!

Він плескав Дульча по спині, на що той видавлював ненависну посмішку.

Через тиждень Марк Семенович дав своїм хористам команду «ату», після чого хлопчики обступили Віталіка вдруге. Вони мовчки тюкали його пюпітрами і вишкірювали свої жовті зуби. Потім до Віталіка підійшов Дульч.

— Ти дебіл, Віталік, — спокійно сказав Марк Семенович, — ти дебільний.

На той час Віталік не мав нічого проти. Він не розумів, що хоче від нього Дульч, він розумів лише, що щось-таки хоче. Вже потім Віталік уявляв собі, як взяв би він перше що трапилося, а трапилося б обов'язково щось важкеньке і втопив би він це важкеньке в обличчі Дульча, і той, переводячи дух, затуляючи рукою розквашеного носа, плазував би перед Віталіком, вимолював би в нього прощення, цілував би Віталіку важкі коричневі черевики, і Віталік таки б змилувався, дозволив поцілувати свої щиколоти і з гідністю пішов би.

Однак плазував Віталік, тому що народжений повзати літати не може.

З боксом виявилось легше. Точніше, не з самим боксом як одним з видів спорту, а саме з умовами, атмосферою, яка панувала у спортивному клубі «Спартак». До «Спартака» ходила майже вся навколишня молодь, навіть не молодь, а юнацтво, дітвора. Хто на спортивні танці, хто на аеробіку, спортивне фехтування, стрибки з жердиною, що ще можна придумати? Кегельбану тоді ще не було, а грати в більярд у такому віці було зарано.

Віталік потрапив до наймолодшої групи, якою керував флегматичний вусатий мужик, його всі називали Кіхтарь Ходили чутки, що він, як і значна частина спортсменів пішов до місцевих бригад. Але то були лише чутки, і на Віталіка вони не мали ані найменшого впливу, та, за великим рахунком, що це могло змінити? Ну що? Впливай ці чутки могли лише на Віталікового батька, Георгія Владиславовича, якому хтось із колишніх друзів якось пропонував до них, у бригади, мутити якісь темні ділішкі. Давай казав той його знайомий, приєднуйся, на фіга тобі ті електрони та оріони? Давай, будеш як і ми, бабки зашибать. Розумієш, бабки!

Пропозиція була приваблива, нарешті він зможе нагодувати завше голодну сім'ю, вдовольнити якісь мінімальні потреби дружини, ну звісно, що він може, той Жора-телемайстер, що він може дати своїй дружині, сину? А тут — перспективи, майбутнє, великий бос, біг деді, ялова тушонка, дефіцитні товари, відеомагнітофони. Не пішов. Відмовився, злякався. Ні, каже, у мене синок підростає, я не можу ризикувати. Та нічим ти не ризикуєш, все буде нормально. Нормально? — перепитав Жора. Нормально, намагався завербувати знайомий, будуть бабки!.. Ні, не можу, а як у тюрму посадять? Ну, відповів знайомий, а як кінець світу?

Але з того часу Георгій Владиславович поважав усіх, хто мутив якісь ділішкі, хто стояв на своєму, вмів крутитися, заробляти гроші, та і Кіхтаря він поважав. Ну, звичайно, ходили чутки, а чуткам він вірив, от і синок його потрапить до вправних рук та розумної голови.

На боксі Віталіка не ображали, однак під час спарингів били, тому невдовзі, здається, після третього заняття, він більше не приходив. Його приводили до спорткомплексу, разом з усіма Віталік йшов до роздягальні, перевдягався і під шумок забігав до туалету. В туалеті смерділо хлоркою та сцяками, але вдихати такі аромати було куди приємніше, ніж діставати по макітрі. По ній він діставав і вдома.

Через місяць батько довідався і переладнав квартиру в дитячий центр творчості «Дахау». «Дахау» Віталіку не сподобалося. Він зламався. Нестримне бажання постійно повзати знищувало всі інші бажання, такі як бігати, дихати, радіти дитинству, життю. Коли його залишали самого вдома — він повзав. Він плакав і повзав, пускаючи слину. Підсушена кірка над верхньою губою доповнювала нижню відвислу.

Емоційно переживати батьківську безпорадність Віталік ще не навчився, він досі підсвідомо втілював усіх казкових персонажів у своїх батьків, досі еталоном людяності й відваги були батьки. У першу чергу, тато, який не працював прибиральником у морзі третьої міської, а робив справді героїчні вчинки, а саме лагодив телевізори на роботі та радіоприймачі вдома.

Інколи приходили дяді Гєни. Вони дарували Віталіку в'ялі й кислі мандарини, засідали на кухні з батьком, жрали водяру, іноді хтось із них не витримував, казав батькові, що той просто тобі придурок.