Артем Чех - Пластик

Може, і не відрізню…

До ранку вона так і не з'явилася.

Коли сонце почало пригрівати, а повітря розжарилося, я вирішив прогулятися міським садом, який був одночасно і дитячим парком. Занедбані каруселі та взагалі весь нереальний світ з усіма атракціонами та будками з солодкою ватою заховався туди далі, ближче до міського озера. Щоправда, тоді, коли мені було чотирнадцять, будка, де колись продавали вату, була порожня й обісцяна скурвленою молоддю, атракціони вже років п'ять не функціонували, лише дерев'яні скульптури казкових персонажів ожили й наповнилися міфічним фентезійним духом — вони пустили зелені пагони й розрослися широколистяними кущами клену та липи. Жити стало гірше, жити стало сумніше…

Сам сад, себто парк, був зроблений за проектом славнозвісного каталонця Гауді. Принаймні це зараз я розумію, що проект розробив Гауді, а тоді це все мені нагадувало просто якісь міфічні штуки, які перепливали зі скульптури в скульптуру, що були вкриті мозаїкою кольорових камінців. Парк було створено за п'ятдесят років після смерті Гауді, тобто я взагалі не певен, що барселонський дивак міг чути про наше містечко, однак, пригадуючи вже зараз ту паркову архітектуру, той дивовижний легатовий арт-нуво, ті мозаїкові ослінчики у вигляді равликів та ящірок, те нагромадження бетону з плавними вигинами, я розумію, що застійний совок був непогано обізнаний у модерністській архітектурі, і, створюючи цей дитячий парк, себто міський сад, проектувальники не просто запозичили гаудіанський стиль, а нахабно вкрали весь ансамбль парку Гуель. Це було торжество стилю, позбавленого консервативного смаку, — але властиво радянському експерименту, і, безсумнівно, це все було нічим іншим, як раєм для дітей, хоч і неабияк лякало своєю химерністю наші дитячі, прямолінійні душі…

Якось так склалось, що зазвичай я залишався непоміченим. Нікому не було до мене діла, ніхто не зачіпав мене, ніхто не вітався, хіба Лємкус, можливо, колишні однокласники, кілька сусідів. Однак у той день усе перевернулося з ніг на голову. Моє життя змінилося, і я, в принципі, дякую Богу за те, що трапилось, що потягнуло за собою такі солодкі й болючі наслідки.

Я прогулювався парком, думав про Женю, про те, куди ж це вона поїхала і куди взагалі вона їздить, чому так, чому мій батько божевільний, а я такий самотній. Цікава штука, що у чотирнадцять завжди про таке думаєш, хоча старий якось сказав, що такими питаннями людина труїть себе завжди, що така доля не тільки підлітків, а ще й дорослих тьоть і дядь. І Лємкус щось таке говорив. Він взагалі багато чого говорив: багато про людську пересиченість, про хандру, що тягнеться довгим шлейфом за, здавалося б, таким безкраїм щастям. Ну його — картати себе постійно, шукати винних, а в підсумку знаходити винним себе!.. Коли я ось так думав, повільно ступаючи скрипучим гравієм, я почув, що хтось мене кличе.

— Ей, пацан! — так могли кликати тільки мене.

Не знаю, навіщо я озирнувся?

— Що дивишся, баран, сюди іди.

Нема мені чого робити, подумав я і додав ходу.

— Стій, пацан! — знову почув я.

Я набрав швидкість.

Я побіг.

Ну, подумав я, давайте — наздоженіть, ну, хто тут у нас баран, а?

Я біг, неначе худий і дуже чорний негр, набирав швидкість, як, бува, й набирають гепарди, коли полюють на лань, або ні, я був ланню, за якою хтось женеться, — а чи справді женеться? — треба глянути, — і я глянув і зрозумів, що таки женуться, і не хто-не-будь, а гепарди, однак вони, вочевидь, старі, змучені гарячим іранським сонцем.

Я біг. Але чому в зворотному від будинку напрямку, чому побіг не додому — минуло вже хвилини три, як я біжу, за цей час я вже заварив би собі чаю з бергамотом і гортав би альбоми з батьковими марками, — чому я побіг, неначе втікачі від убивць у хічкоківських фільмах, які біжать на другий поверх свого будинку, коли було одразу зрозуміло, що бігти треба тільки на вулицю, тому що тільки там вони знайдуть такий бажаний порятунок. Думати над цим питанням у мене часу не було: мої кеди ковзали по зеленій траві, у принципі, й по пожухлій теж ковзали, а на гравії мої ноги якось неприємно, якось хворобливо запліталися…

Я ще раз озирнувся: здається, добряче відірвався. Але рано було радіти. До мене почав долинати гуркіт мотоциклів, їхніх паршивих, не найшвидших у світі і далеко не «Індіанів», однак усе-таки швидших за мене «макак»…

Тоді у мене і думки не виникло, чому вони за мною женуться і що такого я їм зробив. То були Рубан, ватажок місцевої шайки, та його голомозі, всипані шрамами уроди — сама шайка. Звичайно, вони були єдині, хто міг ні сіло ні впало мене зачепити, але так, щоб аж бігти за мною… Це ж треба так ненавидіти мене, щоб у таку спеку ще більше нагрівати свої брудні «макаки» та «іжі»… Ось уже позаду залишились іржаві лелекоподібні фонтани, і вже видно інший вихід з парку, а далі — міське озеро та пустир і починаються гуртожитки та дев'ятиповерхові панельні коробки…