Артем Чех - Пластик

Але Женя розплакалася, чого я, в принципі, не очікував… Я взагалі нічого не очікував. Що я тоді міг очікувати? Ну що взагалі пацан у чотирнадцять років може очікувати? Сімейного щастя? Якихось надзвичайних багатств? Та нічого я не міг очікувати — що вже казати про те, що людина, яка чітко знає, чого хоче від життя починає плакати. Цього я і уявити собі не міг — навіть у безкінечно маревному сні. Хоча яка різниця, що я міг і на що сподівався, чим підтверджувалися мої очікування і що зупиняло мене за крок від здійснення мрій, а головне — навіщо! Ці всі роздуми зараз здаються мені трохи дивними, а тоді, щоб усе це подумати, зрозуміти й розкласти по поличках мені знадобилося трохи менше сотої секунди. Я особливо не заморочувався, а просто сидів тоді, обіймав й, а вона плакала, плакала, роз'їдаючи мої ноги своїми гіркими сльозами аж до кісток.

— Чого ти… — прошепотів я.

— Дякую, — сказала вона.

Нічого, подумав я, все добре, все набагато краще, ніж нам усім здається.

Женя пригостила мене лакістрайком, ми закурили, про щось заговорили. Про життя, здається, чи як?

— Ходімо, може, прогуляємось? — запитала вона.

От чесно! Ну, чесне слово, ноги мої налилися свинцем, тілом пробігли дрижаки, і я не на жарт розгубився. Господи, подумав я тоді, куди ж із нею йти, і все так загуділо в мені, все якось одразу прояснилося, і я зрозумів, що так, звичайно, треба йти — подалі з цього клятого двору, від цих вікон, від допитливих очей сусідів, що заховалися за вікна, проте ці сусіди не врахували того, що вікна зазвичай зі скла, а скло прозоре, тож я з легкістю розгледів ті очі, ті допитливі очі, і сказав собі: подалі звідси і від цих допитливих очей, що все життя проводять у моментах очікування мого падіння, щоб висміяти, познущатися, щоб побачити, як я курю або цілуюся і щоб піти й розповісти все це моєму старому.

— Давай, — сказав я. — Ходімо… Прогуляємося. Тільки куди?

— А просто… — сказала Женя, і здалося, що вона хвилину тому наче й не плакала зовсім.

— Як тебе хоч звати? — запитала вона.

— Ніяк, — відповів я, ніяковіючи.

— Чесно, скажи, як?

Що я міг їй сказати. Що взагалі людина, яка не знає, чого їй очікувати може сказати людині, яка напевне знає, чого хоче від життя? У принципі, багато чого. Багато чого я і сказав. Пізніше. А на це питання я просто не міг відповісти. Ніяк.

— Так і звати. Ніяк не звати.

— Ну добре, а в школі? Ну в школі, ти як записаний у журнал?

— Так і записаний. Просто. Ніяк не записаний. Це важко пояснити.

— Хм… — знизила вона плечима.

Ми йшли й розмовляли, точніше, я розмовляв. Я говорив і говорив, безперестанку щось розповідав, роздуваючи щоки і хмурячи брови: я розповідав про своє життя, про батька, про свої страхи. Яким же дивним я тоді здавався. З мене пер мій кончений настрій, мій інфантилізм, мої дитячі комплекси, але мені було приємно, що я ще такий недорослий, я розумів, що мені ще багато чого дозволено, і бачив, що Жені це теж подобається, в смислі моя дитячість. Здається, стільки слів за один раз я не говорив ніколи. Коли ж з мене поперли мої сексуальні фантазії, Женя зупинила мене і сказала, що цим я маю займатися вдома, а не розповідати їй, і що так можна відлякати людину. Я знітився, мені стало соромно. Десь хвилину я мовчав, але потім мене знову невтримно понесло і я не боявся наговорити зайвого, навпаки, хотів, щоб вона побачила мене всього як на долоні, щоб зробила власні висновки, зрозуміла, який я є насправді і що такого можна любити. Як друга, звичайно.

Вона мені подобалась? Певно, що… Але я намагався стримати свої емоції і єдине, чого я не бажав виказувати, так це своєї симпатії. Женя відрізнялася від інших дорослих жінок, з якими мені доводилося тісно спілкуватися. Ну з ким я міг тісно спілкуватися? А? Ну, з Цецилією Ісаівною, матір'ю батькового знайомого Уфлянда, але вона годилася мені у бабусі. З ким ще? З учительками в школі. Ну да, подобалась мені одна, Світлана Іванівна, викладач української мови та літератури, ну, нормальна така. Я навіть почав до неї залицятися, не дуже агресивно, звичайно, а так, щоб вона мене помітила. їй було років двадцять п'ять. Вона була середнього зросту, мала стильну коротку зачіску, носила не менш стильні, ніж зачіска, прямокутні окуляри, — ну, дуже мені подобалася… Я не знав, як й охарактеризувати, щоб звучно було, щоб все одразу було зрозуміло, аж поки мій старий на батьківських зборах не побачив й, а ввечері, струшуючи крихти хліба на підлогу, не сказав:

— Ця ваша Івана Світланівна — несамовита жіночка.