Артем Чех: Пластик

Я не знаю, як мене звати. Багато хто мене взагалі ніяк не називав. Вони просто казали «ти» або «ей», інші називали мене «хлопчик». Якось я намагався дізнатися від старого, як же мене, врешті-решт, звати, однак він теж нічого не знав. До тих клятих подій мій батько працював у кінотеатрі «Мир». Його робота полягала у продаванні квитків на сеанси різних фільмів. До нашого міста вони приходили з запізненням на рік, але це ніяк не впливало на ажіотаж, який всякчас виникав із привезенням нового фільму, навпаки — всі мешканці охоче купували квитки і з захватом дивилися дещо затхлу картину. Іноді нам показували ретроспективи американських та деяких європейських режисерів, але ця ініціатива йшла від директора Валєри Попова, який був азартним шанувальником кіна. На відміну від мене й батькового директора, старий не любив кінематограф, він вважав, що це псує людину, що він, кінематограф, нав'язує людям свої життєві принципи і позиції, навчає людей робити вчинки, які роблять герої фільмів, хоча ці вчинки не завжди бувають логічними, тверезими і життєво правдивими. Від цього, вважав батько, всі біди. Його звали, якщо я нічого не плутаю, Полюцій. Згоден, дещо дивне ім'я, як для мужчини, що продає квитки на кіносеанси, але що вдієш.

— Що вдієш, — казав мій старий. — Хоча в цьому є навіть свої плюси.

— Які плюси? — перепитували інші.

— Це ім'я має присмак античності. Полоній! — додавав він.

— Ага, — сміялися інші, - номер вісімдесят чотири періодичної системи.

— Ну… ну… — щось перебирав в умі старий. — Овідій! — переможно скрикував він, і мені ставало соромно, я зазвичай відвертався, закривав долонями очі й боявся подивитись на інших, на їхню реакцію, однак інші погоджувалися: так, Овідій, був такий персонаж в античну добу, був, «Листи з Понта», нікуди від цього не дітися, однак сором за батька мене не відпускав ще довго.

Тоді мені було чотирнадцять, а моєму батькові сорок чотири. Я був дещо пізньою дитиною, відповідно мій старий був дещо пізнім батьком. Він був смішний, з нього постійно глузували, однак його це анітрішки не засмучувало, він мав себе за поважну персону, на плечах якої лежить відповідальність за найголовнішу розвагу в місті — кіно, хоча насправді лише за квитки, які він продавав. Його рано посивіле волосся, вважав він, було нічим іншим, як проявом солідності його віку та висоти його суспільного становища. Я все розумів, а тому мені було соромно ще більше: за його роботу, його сиве волосся і його так званий суспільний стан. Біда старого була в тому, що він постійно хотів здаватись не тим, ким був насправді. З інтелігентами він намагався бути грубим та фізично сильним, із хамами та іншою нереспектабельною публікою — інтелігентним і мислячим. Самим собою бути він соромився.

Старий піддавався впливу. На нього впливали його так звані друзі-євреї і випадкові люди, що купували квитки, його начальник Валєра Попов і навіть сусідська сучка Глаша — невиліковно божевільна фокстер'єрша, що за будь-яку ціну хотіла стати людиною. Інколи на нього впливав я.

Однак, попри все, батько намагався бути для мене всім, чого у мене ніколи не було: він старанно виконував роль тата, виконавши яку, брався за реалізацію свого материнства, бабусинства та, ніде правди діти, дідусинства. Він був мені братом і ліпшим другом. Аж поки не сталися ті трагічні події.

Мами у мене ніколи не було, я навіть не знаю, де вона і хто вона, — батько запевняв, що виловив мене в колодязі: я ледве дихав, а тому йому довелося взяти мене до себе.

Він мене виходив, вигодував і поставив на ноги. На ноги я був поставлений міцно, так ставлять тільки надто люблячі батьки, у даному разі — люблячий тато. Найміцніше, що в мене було, — ноги. Іноді я їх навіть боявся, тому що один необережний рух ногами — і ламалося все. Навіть педалі на велосипеді. Велосипедом я користувався рідко, а все через те, що бігав я швидше за будь-який спортивний велосипед. Зі мною міг позмагатись хіба мопед моєї сусідки Жені, з якою я до певного часу взагалі не спілкувався. Женя була схожа на Пеппі Довгу Панчоху — принаймні з картинкою моєї дитячої книжки про цю синю, себто довгу, панчоху Женя мала дивовижну схожість. Вона була старша за мене років на п'ять, її не любили хлопці, і подруг у неї ніколи не було.

Якщо ви зараз запитаєте мене, якого кольору були її очі або які в неї губи — от їй-богу не згадаю. Знаю лише, що коли вона всміхалася, то на щоках у неї з'являлися ямочки, а коли сердилась — безліч маленьких зморщок на лобі. З певністю можу сказати — вуха у неї були прозорі. Неначе слюда. Зросту вона була рівно шістдесят п'ять дюймів, що становить середній зріст для жінок.