Артем Чех: Пластик

Моєму батькові, можливо, також хотілось посидіти вдома, одначе в такі дні, як цей, йому потрібно було сидіти на касі й продавати квитки, тому що кінотеатр працював безперервно, демонструвалися нові стрічки і черги стояли ледь не до фонтана блаженства, напившись води з якого, за легендами, матимеш вічну чоловічу силу, а як на мене, щонайменше боткіна…

Я піднявся з брезенту й зайшов до будинку з чорного ходу. Удома було прохолодніше, ніж на вулиці, тому до заходу сонця я так нікуди й не виходив…

Надвечір на мого батька завжди накочувалася хвиля планомірного безумства. Я це зрозумів, коли мені було сім років. Прийшов він додому десь о восьмій, абсолютно тверезий, але з маніакальним блиском в очах. Спочатку випив усю воду з акваріума, попередньо переселивши рибок до чайника, потім надів старий пробковий капелюх і став на голову.

— Хіба так зручно? — запитав я.

Але відповіді я не почув.

— Так же ж не зручно! — вже констатував я.

Але батько, здавалося, принципово ігнорував юну й прекрасну особу. Себто мене.

На голові він стояв до ранку, від чого його серце ледь не зупинилося назавжди, а мені таки довелося викликати «швидку». Карету довго не відправляли, та і не дивно. Якби я почув дитячий голос, який сповіщає мене про те, що його батько всю ніч стояв на голові і тепер йому так погано, що він намагається почесати череп ізсередини, я б, імовірно, при доброму гуморі поклав слухавку, одначе «швидка» приїхала, сестра виміряла старому тиск, зробила два уколи і сказала, що щось тут не так. Я їй намагався пояснити, що справді, щось не так, що батько простояв на голові он скільки часу, але молода сестра з жовтяничними очима замкнула мене у батьковій кімнаті і сказала, що я ще малий, щоб щось тут говорити, тим більше, я говорю щось зовсім не те.

— Як це не те! — намагався докричатися я через щілину між дверима й підлогою. — Мій батько з глузду з'їхав.

Вона, хай їй буде добре, не повірила і все повторювала: «Щось тут не так, щось тут точно не так».

Я не витримав і закричав:

— Усе не так! Тьотю, випусти.

Під вечір мене випустив старий, який, здається, сам зрозумів, що щось тут однозначно не так, і взагалі, якого чорта мій малий замкнений у моїй кімнаті…

Після того батько весь час поводив себе досить дивно. Більше того, він не вважав свої вчинки чимось надзвичайно чудернацьким, а навпаки, ставився до них із глибоко буденним спокоєм, так, ніби він прийшов і сів слухати радіо або вечеряти, — однак вечеря вечерею, а стригти нашій кішці кігті, класти їх на підвіконня і поливати ті кігті столовим вином — зовсім інша річ. Я знаю, це схоже на погану вигадку, від якої хочеться сховати очі — такою фальшивою вона здається, — але запевняю вас, саме так і було!

Цього разу батько прийшов весь мокрий і на моє питання, чому він у такому вигляді, відповів, що життя, синку, коротке, і не варто втрачати ані секунди, і що в цьому житті варто спробувати все.

- І що ж ти спробував? — поцікавився я.

— Що спробував? — якось недовірливо глянув він. — Життя на смак спробував, ось що.

Після цього він пішов до своєї кімнати. Він стояв перед дзеркалом і старанно розчісував своє сиве волосся алюмінієвим гребенем, пристрасно рухав бровами, кривлявся, посміхався невідомо кому, після чого влігся на ліжко, де зазвичай мешкали клопи. Іноді батько заходив до них переночувати.

— Тобі потрібна жінка, — сказав я.

— Що ти кажеш? — недочув старий із кімнати.

— Нічого, — відповів я. — Кажу, що ти схуд.

— А, ну це так, є трохи.

«Ще образиться», — подумав я.

Я любив батька, у нас були дивовижна взаємоповага та не менш дивовижне взаєморозуміння. Часом він приносив мені гостинці, і навіть коли мені вже було чотирнадцять, старий все одно не міг утриматись, щоб дорогою не зайти до Якова Мойсейовича Цвібака, власника карамельної крамнички, і не купити мені жменю «рачків». Мені завжди було приємно щось отримувати від батька, тому що я бачив неабияку радість на його обличчі, коли він мені щось давав, чи то були якісь карамельки, чи шматочок празького тістечка, чи якась нова книжка, чи просто чесна батькова любов.

Його щирі очі завжди усміхалися, і коли я його не соромився, то був готовий годинами дивитись у ті очі — шкода, звичайно, що більше двох хвилин дивитися в них мені не доводилось.

Іноді я писав вірші. Мені важко було втриматися, щоб не показати їх батькові, і я не втримувався і показував. Читати їх я стидався, тому моєму старому доводилося довго водити очима по аркушу. Він з очевидним роздратуванням розбирав мій почерк, деколи посміювався, а іноді проникливо дивився мені між очей, і мене розбирала нетерплячка: мені конче треба було знати, які слова змусили старого глянути на мене, а які — посміхнутись, і скільки я не просив його сказати, що саме спонукало його на ту чи іншу реакцію, він відвертався і казав, що це мене не обходить.