Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

— А? — здивувався дядя Сергій Валентинович. — Не знаю.

— А що в тебе взагалі стоїть? — запитав Афанасій, не вкладаючи у запитання потойбічної суті.

Ваня цій двозначності посміхнувся. Дядя Сергій Валентинович зашарівся.

— У нас тут біда, розумієш! Треба витягти свердло. Поламалося. У стінці тепер стирчить.

— Так плоскогубцями, — спокійно промовив листоноша. — Подивитися можна?

— На що ти зібрався дивитися?

— На те, як будете витягати.

— Ну подивись.

Афанасій приніс старі, вкриті іржею плоскогубці. Поколупавшись з хвилину у стінці, Ваня витяг свердло. Вставив у дриль нове.

— А це не зламається? — справедливо запитав листоноша.

— Не знаю. Може, свердло було гівняне, — припустив Ваня. — Зараз спробуємо.

І він спробував.

— Ж-ж-ж-жу-у-у-у! — завив дриль. — Жим, цвік, хряцццц.

— Не йде?

— Не хоче.

— Свердло ціле?

— Та ціле.

Дядя Сергій Валентинович як корінний мешканець сільської місцевості зацікавився не на жарт.

— Мда-а-а, — протягнув він. — Може, там щось вмонтоване? Кевларова пластина, наприклад. Ну, на випадок війни? — припустив він.

— Цей будинок побудували у чотирнадцятому році, Сергій Валентинович. Які кевларові пластини?

— Ну, так, може, під час громадянської тут штаб був? Махновці. Або Денікін.

— Слухай, Денікін, — почав дратуватися Афоня. — Сідлай свою веломашину і їдь у справах.

Дядя Сергій Валентинович був допитливим і не здавався.

— А я ще подивлюся. Ти, Афоня, у мене по ділам останній був.

— Не мішай! Без тебе тошно! — закричав він на листоношу.

Дядя Сергій Валентинович особливим авторитетом не користувався. Але ні на кого й не ображався.

Афанасій махнув на нього рукою й питально глянув на Ваню: ну?

— Не знаю, — знизав плечима Ваня.

— Може, сковирнуть? — вставив свої п'ять копійок дядя Сергій Валентинович.

— Зараз я тебе сковирну!

— Так що робити? — Ваня стояв на фанерному стільці. У руках він тримав дриль і вигляд мав щонайменше безглуздий.

— Давай сковирнем, — сказав Афанасій, злобно глянувши на листоношу.

Останній допивав Ванин компот.

Афанасій приніс стамеску та викрутку.

— Що краще? — В лівій руці він тримав стамеску, в правій — викрутку.

Інструменти балансували, немов на аптекарських терезах.

— Давайте поки викрутку.

Афанасій дав.

Ваня колупав стіну. Крейда, глина, залишки, очевидно, кінського навозу з легкістю відпадали. Афанасій ледь чутно скрикував, наче на прийомі у дантиста. Дядя Сергій Валентинович потирав вуса.

— Стамеску, — наказав Ваня голосом зосередженого хірурга.

Афанасій з покірністю асистента протягнув стамеску.

Ваня колупав.

- Є, - мовив він.

— Що там?

— Якийсь ящик.

— Ящик?

— Залізна коробка, здається.

Листоноша підвівся. Афанасій напружився.

— Діставати? — запитав Ваня. З його мужнього чола стікав піт.

— А вона велика?

— Нормальна. Так діставати?

— Ти ж мені півстіни розковиряєш.

— Пів не пів, але нормально. Замажете. Глини як грязі.

— Ну давай.

Ваня, вгативши кілька разів стамескою, сковирнув краєчок залізяки, і та з легкістю піддалася. Він потягнув на себе синій предмет, і в його руках опинився залізний ящичок розміром зі шкільний пенал.

— Скарб! — в унісон прошепотіли Афанасій та дядя Сергій Валентинович.

— Можливо, — майже індиферентно промовив Ваня.

— Дай! Дай мені, що це? Дай! — У Афанасія затрусилися руки.

— Чудасія! — запищав листоноша й вщипнув себе за вухо.

З хвилину помовчали. Уражені загальним оціпенінням, мужички не могли не те що сказати щось — рота відкрити.

— Моє! — раптом викрикнув Афанасій.

— Та ваше, Афанасій, ваше, — скривився Ваня.

— Може, відкриєш, Афонь? — запропонував листоноша.

Сіли. Старезний стіл з чорного дуба, на якому стояв ящик, вселяв серйозність ситуації. В сусідній кімнаті гуділа муха. Ваня хотів нарешті глянути, що ж там у ящику, й побігти собі на шлюз ловити красноперок. Дядя Сергій Валентинович закусив нижню губу і став схожим на вусату жінку. Афанасій тремтів, немов осиковий листок під штормовим вітром. Він зблід, фазендна майка вмить змокла.

— Тільки це моє, - ще раз попередив Афанасій.

А він жлоб, виявляється, першої гільдії, - подумав Ваня, і його настрій зіпсувався.

Відкрили.

— Давай так, або ти віддаєш все государству, або ми ділимо все по-чесному, — спокійно мовив листоноша.

Його очі світилися, немов фосфоричний поплавець у нічній непрогляді плеса.