Артем Чех - Сині двері зліва

— Тоді почекаємо.

Минула годинка, а може, й більше. На відміну від квітчастих наліпок, що наш головний герой у дитинстві тримав під обкладинкою шкільного щоденника, розмова не клеїлася.

— Відкривай вино, — запропонувала Рима.

— А Ніколай?

— Та потім ще збігаємо.

Відкрили вино, цукерки. З'явилися спільні теми: роздільне харчування, вітаміни, уринотерапія. Перейшли на Риту Львівну, на мешканців будинку, на продавщиць.

— Тут всі з пиздиком, — пояснила Рима. — У нас не те, що у вашого брата на селі, життя нервне. Розумієш, дуже нервне. Кожен хоче більшого, урвать, як то кажуть.

— У нас уже теж, — зауважив наш головний герой. — Село — вже не те село, яке було ще за мого дитинства. Всі або в Ніжині, або в Києві працюють. Хто на будівництві, хто в охороні. Тлетворное вліяніе Запада. Старі помирають, молоді мають зовсім інші види на життя, телебачення, комп'ютери, знову ж таки.

— А до чого тут комп'ютери?

— Порнографія. Анал, орал, гонзо, знову ж таки бедеесем, різні штучки, бандаж, гей-порно. Все це руйнує, розумієш. Я вже не кажу про бізар або ту кокс ін є ван хол. Страшна річ ці комп'ютери.

— Та, — відмахнулася Рима, — до чого тут порнуха?

— Наркоманів купа, — далі гнув свою лінію наш головний герой, докладаючи до своїх слів біль і гнів. — Вінт, трава, гаш. А цей, як його, фен? То це так, більш-менш інтелігентно, а якщо на чорній? Ширєво там різне? У нас по селах так варять — дай бог кожному… себто навпаки, не дай. Бабусь стареньких, як у дев'яностих, за квартири вбивають!

— А?

— За квартири, тобто за будинки. Або… за пенсії.

— Як за пенсії?

— Ну от, наприклад, ситуація. Жили в нас на краєчку села дві бабки. Матір і донька. Доньці було сімдесят три, матері — дев'яносто п'ять. Якось уночі до них постукали. Донька відчинила, на порозі стояли двоє, один із них одразу вистрелив жінці в черево. На звук виповзла мати — тоді вона ще могла ходити. Ї й вистрелили у голову. Обчистили хату й утікли. Забрали алюмінієвий посуд, триста сімдесят гривень, кип'ятильник, телевізор і щось із ганчір'я: хустки, постіль, килим старий. Так що ви думаєте, Римо, мати вижила! Ї й усього лише відстрелили вухо.

— Усього лише? — гнівно перебила нашого головного героя Рима. — Усього лише відстрелили вухо? Дев'яностотрирічній жінці…

— Дев'яностоп'яти…

— Дев'яностоп'ятирічній жінці відстрелили вухо! — Рима нервово смикала своїм маленьким тілом, і її зморшкувате чоло помітно рухалось.

— Тож і я так думаю. Краще б вони її вбили. Хто ж тепер доглядатиме стареньку? Вона у маразмі була, і все, що могла сказати міліції, так це те, що два козарлюги приходили до них посівати.

— Посіяли, — скрушно зітхнула Рима.

— Ну, а в сусідньому селі так там пацанва винаймає всяких волоцюг, і ті вбивають їхніх бабуль. Переважно душать. Або молотками. А потім ці вдячні виплодки приїжджають на похорон, плачуть і за тиждень ділянки разом із хатами продають фермерам.

— Ужас!

— Не те слово. А одного разу фермер якийсь знайшов під будинком захований скарб. Ще, певно, часів Тимчасового уряду, чи, може, воєнного комунізму… Так вигулькнув нащадок, якийсь циркач з Чернігова, що років із п'ять судився з тим фермером, поки не розкрилося, що це він і винайняв людей, аби ті вбили його бабу з дідом. Отак-от.

Минуло вже більше ніж три години, а Ніколай так і не думав з'являтися. Не виключено, що він про це думав, але враження складалося геть інше. Коротше кажучи, не прийшов Ніколай. Наш головний герой ще порозказував різні сільські страшилки, як-от, наприклад, про мужика, що пив безперестану, буянив, ходив селом, когось навіть підрізав, а потім у дружини його онкологію знайшли, грудь відрізали… І що ви думаєте, мужик залишив записку, мовляв, він тепер став посміховиськом для всього села, дружина в нього з однією цицькою тощо, взяв мотузку, пішов у лісок і повісився. Інша історія була про те, як хлопчика на сільській дискотеці однокласники зґвалтували і він також повісився… Наостанок наш головний герой лишив оповідку про дядька, що напився до білої гарячки і повісив спочатку свого собаку, а потім сам вліз у петлю з троса, до якого відро було прив'язане. Колодязне. Хоч би відро одчепив, варвар. І вже зовсім у якості постскриптуму він розповів про любов свою, Марину, про те, як свині її з'їли… Тільки того, що вона любов його, — не сказав. Це було зайвим.

А Ніколай так і не з'явився. Мобільний його не відповідав. Сутеніло. Алкоголь розпарив мозок, стало гірко і сумно. Невздовзі уже наш головний герой затягнув тужливу пісню, а Рима, не знаючи слів, почала просто підвивати йому. Довго вони вили своїми п'яними голосами. Сиділи, обійнявшись, неначе пупсики, і плакали, плакали.