Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

Йог Павло якраз відкривав свою школу східних практик, а Лєна далі працювала у барі «Золота рибка». Вона казала, що їй подобається цей хмільний акваріум, іноді сюди запливають дуже цікаві екземпляри.

Якось, наприклад, вона познайомилася тут із лісником, який жив у ближніх горах і приїхав до міста, щоб за двісті доларів продати базі відпочинку шмат своєї землі. На ці гроші він уже три дні святкував. Пив тільки віскі.

— Де би я самогон нині пив?! — казав він Лєні, обіймаючи пляшку бурштинової екзотики. — Раз у житті заслужив. Віскі — то є алкоголь горян.

— А ви справжній лісник? — питала Лєна.

— Справжнішого не знайдеш! П’ятдесят років лісникую! Знаю кожне дерево, кожну паршиву лисицю!

— І навіть фазанів бачили?

— Чого ж їх не бачити? Бачив. Цілу родину фазанячу бачив. Я тобі скажу по чесному, там немає на що дивитися. Самець — так, він гарний, хвіст пишний, фарби яскраві, а самка — курка куркою, буро-коричнево-сіра, очка такі тупенькі. Деколи на лужки виходять усі разом попастися, самець, самка і трійко фазанят. Я їх не то що бачив, я їх навіть їв!

І лісник наливав собі чергову порцію віскі у коньячний келих. Він був невеликого зросту, дрібний, але хвацький, сповнений хворобливо невичерпної енергії.

Добрий гном, що втік зі сну божевільної людини, так пізніше казала про нього Лєна.

Лісника звали Марусечко, про нього, між іншим, нещодавно написали в поважній київській газеті. Стаття називається «Останній пастух зубрів».

— Але що фазани, — сказав того вечора Марусечко Лєні, — я зубрів бачив.

— Зубрів?

— Корови дикі…

— Я знаю, я по телевізору зубрів бачила.

— А я вживу, отак, як тебе зараз! Я їх пас!

Досі невідомо, чи брехав Марусечко, чи казав правду. Його ім’я знали на всіх центральних телеканалах і у всіх більш-менш тиражних всеукраїнських газетах. Протягом десяти років лісник бомбардував медіа і Міністерство лісового господарства листами, які починав завжди однаково: «Ґвалт! Рятуйте! Ліси вирубують, звірину вистрілюють!» На жоден свій лист Марусечко не отримав відповіді.

Лєні він сказав:

— Нічо, тиха вода камінь точить. У нас демократія в країні, я Конституцію читав, свої права й обов’язки знаю. Борюся тільки легальним шляхом! Пишу листи, куди можу! Всюди вже Марусечка знають, у всіх департаментах. Журналістам пишу, щоб приїхали, щоб людям правду показали.

— І що, приїхали?

— Поки що нє, але чекай ще, приїдуть. Я їм тоді такий трилер розкажу! Всьо розкажу! І як ліси рубають, і як каміння з річок на свої фортеці вигрібають, як із карабінів звірину стріляють! Лосів тут тьма ходила по низовині — не знайдеш ні одного. Ведмедів пару штук лишилося. Так вони малих ведмежат виловлюють і тримають у своїх ресторанах, як собак, на прив’язі. Бидлота, а не народ! Вовки позабивалися подалі в гори. Лисиці спаршивіли від страху. А вони до мене потім приходять із наглою мордою і кажуть: «Мовчи, діду!» Та чого це я маю мовчати?! Не діждуться! Зі мною вже й «говорили» по-пацанськи, — це так у них називається, — і гроші тикали, немалі гроші, ой, немалі! І били мене. І стріляли. Але з Марусечком не потягаєшся!

На цих словах Лєна вже хотіла залишити лісника наодинці із беззаконням у лісовому господарстві та пляшкою віскі, але Марусечко схопив її за руку і притягнув до себе. Шепнув тихо:

— Я тобі секрет відкрию. Найгірше — це ці стрілки в погонах.

— Мисливці?

— Які мисливці?! Про що ти говориш? У нас хіба мисливці є?! Це стрілки, душогуби, скотиняки! Покупували собі за тисячі доларів карабіни і приїжджають на ОТДИХ! Стріляють коли і що хочуть. Вони би й людей так само стріляли, але бояться поки. У них ні совісті нема, ні страху. Їм що Червона книга, що Зелена — всьо фіолетово! Понажираються, як свині, ледве на ногах стоять і стріляють. І нічого не бояться, бо самі в погонах, розумієш, про що я?

— Розумію.

— Без погонів воно ніхто! — палко виголошував свою промову лісник. — Одоробло куцоноге! Черево звисає, пика червона, щоки надуті, хоч бери і шилом проколюй! Але в погонах воно має владу і нічого не боїться. Ні закону не боїться, ні кари небесної. Бо, от скажи мені, як можна в зубра стріляти?! Воно ж корова, стоїть і дивиться на тебе довірливими очима!

Стаття «Останній пастух зубрів» з’явилася не через наполегливого лісника Марусечка, а через несподівану увагу громадськості до винищення в Україні тварин, занесених у Червону книгу. За пропозицією київських природозахисників увесь рік було проголошено роком зубра. Тоді, власне, оприлюднили аматорське відео з нелегальних полювань, і, треба сказати, Марусечко мав рацію: мисливці були п’яні вдрабадан, а зубри, коли в них стріляли з п’ятиметрової відстані, просто стояли і довірливо дивилися в дуло карабіна.