Форостина Оксана - Duty free

Наступні півтори години добродій тримав Елайджу за ґудзика. Він дуже щиро намагався пояснити йому суть слов’янської духовності.

— Хто я такий, щоб осягнути слов’янську духовність? — відбивався Елайджа і продовжував приблизно так, збиваючись на англійські слова та в’язнучи в українських наголосах: «Я всього лише бізнес-консультант зі Сполучених Штатів, я виріс у маленькому забиченому містечку на Середньому Заході, і лише українське коріння дає мені мізерний на то шанс».

Поета це не зупинило, мало того, на словах про українське коріння у нього відкрилося друге дихання. Лекція тривала ще хвилин тридцять, але впродовж них невизнаний талант познайомив Елайджу з продавцем Володею Дамським, який мав щастя бути його учнем. Виявляється, свого часу цей мудило ще й викладав «Етику та естетику» у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва.

Коли мудило усвідомив, що Елайджа не збирається купувати його книжку навіть за дві гривні з автографом, і звалив, Володя Дамський, величезний на зріст чоловік, схожий на геолога радянської епохи (Елайджа знав з телевізора, що геологи радянської епохи наслідували образ письменника Гемінґвея), потиснув Елайджі руку.

— Ви мужня людина. Поважаю.

— А він в інституті теж… так?

— Ага. Поки хлопці йому морду не набили, коли ми в колгосп на буряки їздили. Хочете кави?

Відтоді Елайджа заходив до книгарні майже у всі непарні числа, коли була зміна Дамського. Він залишав книжки на іншого продавця, або й на Елайджу чи інших гостей, біг за кавою у забігайлівку «Морозиво» навпроти, а коли вертався з двома надщербленими горнятками, розлякував бібліофілів з висоти двох метрів своїм громоподібним голосом.

Дамський був дизайнером інтер’єрів за освітою та за халтурою, продавцем книг за обставинами, чоловіком своєї такої ж гігантської дружини, альпіністом і романтиком, батьком п’ятирічної дівчинки, теж величенької, як на свій вік, старшим братом величезного парубка, якого ніжно називав «недорослем». Але насамперед він був чудовим графіком. Поки відвідувачі книгарні крали з прилавка книжки про гурток мадам Блаватської, Дамський шкробав сюрреалістичні львівські ландшафти та карикатури на друзів.

Власне з цими друзями він Елайджу і знайомив. Хоча зовні Дамський скидався на соціопата, рідко коли їхні зустрічі не переривали його знайомі, які зазвичай заходили на хвилинку привітатися, а залишалися на кілька годин. Серед них траплялося ще кілька, більшою чи меншою мірою поведених на слов’янській духовності, але товариство їх швидко нейтралізовувало. Більшість із них належала до людей, які Елайджі досі не траплялися, навіть під час навчання в університеті з його великим вибором фріків. Від місцевих, з якими Елайджа спілкувався на роботі, вони теж суттєво відрізнялися. Загалом, його сприймали поблажливо, навіть попри його очевидну нездатність споживати необхідну чоловікові дозу алкоголю.

— Дамський, підар-раас! — від реву колишнього інститутського колеги Дамського підстрибнула сухенька пенсіонерка з томом « Видение тантры » .

Майже такого ж розміру, як Дамський, приятель навалився на Володю через прилавок, одночасно цілуючи його в бороду, плескаючи по спині та розпихаючи великим животом книжки Ошо.

— Шо за мальчік? — велетень якусь секунду вагався, чи про всяк випадок не притиснути й Елайджу до свого величезного черева.

— Прошу? — щось підказувало Елайджі, що запитання стосується саме його.

Зазвичай Дамський представляв Елайджу знайомим коротко: «Це Елайджа, він з Америки, приїхав до нас вчити наших матолків бізнесу». Ясна річ, слова «з Америки» та «бізнес» створювали певні очікування, особливо у художників, які бачили в Елайджі перспективного клієнта й одразу запрошували до себе в майстерні. Він охоче платив за придбану дорогою випивку, проте живопис усе ж таки виходив за межі його бюджету. На подив Елайджи, часто художники просто робили йому подарунки — не живопис, ясна річ, а якусь невеличку графіку, якісь каталоги, уламки старих кахлів, обривки колажів, фотографії та плакати. Здавалося, для них немає нічого важливішого у житті, як тільки розповідати Елайджі про початок 1990-х і фестиваль «ВиВиХ», про черги за алкоголем та про костюмовані бали, про гіпсових ангелів та аґентів кей-джи-бі в їхніх майстернях, про померлих друзів та безгрошів’я.

Країна їхніх розповідей не була схожа ні на вимріяну Елайджею країну безмежної свободи, ані на світ наївних і стражденних істот, якою її описували в українській недільній школі. Виявилося, що за радянської влади художники займалися переважно ходінням один до одного в майстерні, а продавати свої роботи було загалом не обов’язково. Зрештою, вони й не могли їх продавати, оскільки нелояльним до радянської влади (а Елайджа спілкувався переважно з нелояльними до влади) забороняли робити виставки у публічних ґалереях, тому вони носили картини один до одного на так звані «домашні виставки». Проте можна було, наприклад, оформити автобусну зупинку в селі («о так, в Америці були популярні такі панно у 30-х!» — намагався підтримати розмову Елайджа), й цих грошей цілком вистачало на кілька місяців безбідного життя, а поки тривав сам процес, колгосп забезпечував митцеві повний пансіон. Новоприбулий персонаж точно був одним із цієї породи.