Форостина Оксана - Duty free

І що далі, то менше ставало відтінків, лише чорне і біле — одні трималися, інші впали в істерику й перейшли на протилежний бік, із завзяттям новонавернених та азартом піроманів атакуючи тих, хто колись був для них найближчим. Кожного дня надходило нагадування: заки вони розгортали простір, відшукували своїх, будували свою скріплену потом на рок-концертах мережу, закохувалися, пиячили, стібалися, віднаходили один в одному радість і тепло, відкривали один одному серця — весь цей час за ними невпинно заздрісно стежили. Активізувалася найогидніша інквізиторська порода, ті, хто раніше не насмілювався до них наближатися, а чи вони просто відмовлялися їх помічати. Так чи так, ті, сірі й злобні, виявилися готовими виносити вироки, сіяти сварки й взаємні підозри, вони вилазили на форумах, публічних зібраннях, у курилках та кулуарах, і без того безнадійну, гнітючу атмосферу супроводжувало їхнє отруйне шипіння. Фея писала йому про один із таких випадків: під час якоїсь презентації, яка переросла у політичну дискусію, мова зайшла про недавній корупційний скандал: кілька чиновників свавільно намагалися продати на аукціоні земельну ділянку, яка належала університетському викладачеві філософії, той спалив себе на знак протесту. Місто стояло на вухах. «І тут, уявляєш, — писала Фея, — встає отака „правдива галицька пані“, мов з церковного хору, молода кобіта, і каже, що покійний дістав ділянку у спадок від батьків, а ті, зовсім не львів’яни й отримали її після війни у-зрозуміло-який-спосіб, тобто з натяком на російське прізвище професора. І так, очі долу, інтонації плаксиві, самі духовні цноти. Ненавиджу їх — садюг у довгих спідницях, будь-якого чоловіка поруч перетворюють на кастрата, якщо гніваються на людях — тільки за долю України, патріотки, в церкву ходять, а тишком-нишком поїдом їдять усе живе довкола — родину, дітей, співробітників, сусідів. Розумієш, раніше така курва ніколи би на людях не вилізла, сиділа б у своєму кубельці та родину догризала. А нині вони, мов гієни, збігаються на наш відчай, як на падло…».

Колишній коханий Феї Сашко розсварився з польськими партнерами: ті за деякий час після Феїного звільнення розібралися зі складними політичними преференціями та зажадали пояснень: на додачу до сумнівних спонсорів у них були питання щодо, так би мовити, фінансової дисципліни. Директор фундації переїхав до Києва працювати кимось на кшталт піарника в опозиції.

«Ми стали підозрілими, ми навіть в нещасні випадки більше не віримо», — писав Блюм про чергову втрату, про авто, що на повній швидкості злетіло з нічної чернігівської траси, про те, що «це знову наші , чомусь останнім часом це завжди наші . Знаєш, коли вся тусовка збирається на похоронах, це вже не тусовка. Це вже щось інше. Ці смерті зробили нас чимось іншим». І переповідав останні чорні жарти: «Одна бомба на львівському Форумі видавців чи на концерті Чубая в Києві, й цю країну можна брати голими руками».

Наші ангели і демони, наші ґенії завжди з нами, вони несуться за нами своїм циганським табором: подорожуючи, ми чуємо їхній тупіт за спиною. Ми відчуваємо, як гарячково вони намагаються нас наздогнати. Якось у Новому Саді в Сербії Елайджа бачив щось подібне: циганський оркестр, дюжина спітнілих чоловіків в однакових футболках із трубами, тромбонами, гобоями, кидалися на весільні кортежі біля місцевої мерії чи як там називається в Сербії ця установа, де беруть шлюб. Вони грали на бігу, частина грала одну мелодію, частина — зовсім іншу, це було скажене попурі, одна балканська пісня змагалася з іншою за увагу слухачів та гаманці гостей.

У моменти втечі Елайджі видавалося, що за ним біжить скажений оркестр, і він спиною відчував блиск його міді на сонці, його пристрасть, його жадібність і його музику.

Елайджа робив благочинні внески в літературні фонди, які видавали письменникам стипендії. Письменники їхали у далекі, переважно західні країни. Їздили нічними поїздами. Закохувалися. Блукали і бухали. Вдихали міські протяги. Елайджа думав про те, що хотів би бути на їхньому місці, думав кожного разу, підписуючи чек. Але віддавав гроші, які міг би сам витратити у такий же спосіб. Не тому, що не вмів писати. Тому, що більше не вмів жити.

Він займався липким безособовим сексом, після якого повертався у звичне життя, мов зі сну. Змінювалися тіла подружок, але він не міг поєднати їх у голові із тими запаморочливими моментами, коли його проймав дріж на трапі літака чи збивала з ніг хвиля нових запахів у чужому місті. Спроби розділити ці досвіди спочатку з одною дівчиною, потім з іншою, потім ще з одною лише додавали відчуття марноти та туги. В якийсь момент Елайджа вирішив, що краще вже розділяти — віднести цей секс до справ побутових, а тим часом сподіватися, що цілісне саме знайде його десь раптово під час п’янки зі старими друзями або чергової подорожі. Парадоксальним чином ті його подружки, які проходили у графі «побутових справ», залишалися з кращою думкою про нього як про сексуального партнера, аніж кілька тих, з якими він зміг бодай трохи вхопити оцього відчуття цілісного, чогось зіставного з гітарним рифом чи луною концерту опівночі в червні, чи кількома секундами турбулентності, коли літак різко змінює курс.