Сергій Жадан - Месопотамія

Доки ми все це згадували, над подвір'ям завис тонкий, мідного відтінку місяць. Туман ховав його, проте він усе одно проступав крізь вогке повітря, тихо рухаючись над бляшаними дахами й чорними горлами коминів. З будинку вийшла Аліна, цілковито потонувши в сутіні — темрява щільно огортала її чорну сукню, лише лікті й зап'ястки час від часу вихоплювалися з повітря, ніби з чорного молока. Усі враз споважніли, Беня знову кинувся їй допомагати, взяв із рук хліб і вино, дядь Саша почав припрошувати її до столу, Аліна врешті погодилася. Ставало все прохолодніше, так, мовби десь поруч пройшов дощ, лишивши по собі рівне промерзле дихання. Аліна здебільшого мовчала, лише іноді перепитувала когось із гостей, що кому подати, потому відкидалася на тверду спинку стільця й задумливо розглядала синє вино в зелених пляшках.

Тоді заговорив Костик. Важкий і неповороткий, наче весь розмоклий від туману та вина, він розв'язав краватку, кинувши її на якусь запечену рибу, і говорив уже не надто чітко, проте переконливо й голосно. Коли людина так говорить, їй немає чим заперечити, навіть якщо говорить вона дурниці. Костик це розумів, тому намагався говорити ще голосніше. Іноді здавалося, що він когось звинувачує, іноді — що захищає, іноді він просто зривався на крик, і тоді Сем клав йому на плече свою суху руку, а дядь Саша застережливо кивав Семові, мовляв, не чіпай, хай говорить, все одно на ранок не згадає нічого з того, що наговорив.

— Так-так, — хвилювався Костик, — я теж хочу сказати. Що ви не даєте мені сказати?! Не дивіться так на мене, — заводився він, перекидаючи склянки з вином. Біле полотно набрякало темною вагою алкоголю, але Костик не зважав і просив його не перебивати. — Я хочу сказати про добре серце. Коли в людини добре серце, багато речей вона сприймає зовсім інакше, ніж ми з вами. Очі такої людини осяяні внутрішнім світлом, і люди тягнуться до неї. І чоловіки, і жінки, — уточнив Костик.

— Ну, почалося, — незадоволено відреагував Беня, — казав: не наливайте йому. Зараз він наговорить.

Всі розуміли, про що йдеться. Всі знали, чого чекати. Спочатку він голоситиме про внутрішнє світло, потім затягне про порятунок душі, можливо, плакатиме, скоріш за все полізе в бійку. З Костиком це почалося після реабілітації. Наркотики нікого не роблять спокійнішими. Радше навпаки. Костик підсів уже в зрілому віці, маючи що втрачати. А коли втратив, зумів зупинитися. Довго тягався реабілітаційними центрами, школами просвітлення та курсами духовного розвитку. Після цього повернувся до життя, але почав набирати вагу. Очевидно, проблеми з цукром, так я собі думав. І з нирками. І з головою. З іншого боку, до чого тут наркотики — у дитинстві він поводився за столом так само жахливо.

Нам не дуже подобалося те, що він говорив, проте всіх підкуповувала його емоційність. Ну так, внутрішньо погоджувалися ми, все правильно: відкрите серце, тягнуться чоловіки. І жінки. Аліна, схоже, зовсім змерзла, знайшла на стільцях забуту кимось хустку, загорнулась у неї, час від часу ледь здригаючись, ніби реагуючи на чийсь шепіт, який чула лише вона.

— Добре серце допомагає нам у тяжкі хвилини й тішить у години радості, — далі говорив Костик, глибоко вдихаючи нічне повітря, від чого біла сорочка його надималася, як вітрило в чорному морі. — Добре серце, друзі, — почав він плакати, — добре серце!

А далі говорив про щось зовсім далеке, що, втім, вилилося в доволі-таки приємну й усім зрозумілу історію. Говорив про серця, наповнені добром і надією, серця милосердні та не обділені щедрістю, через які у світ приходить совість і які ніколи не піддаються спокусам і марнославству. Після довгого й дещо плутаного вступу нагадав усім, який теплий і погідний був вересень кілька років тому, коли стався той дивовижний випадок.

— Ось ви говорите, — хлипав Костик, — про чоловічі якості. А чи не найбільшою чеснотою справжнього чоловіка є все-таки співпереживання та готовність надати першу медичну допомогу. Візьмімо Марата. На той час він — знаний атлет, авторитетний серед молоді боксер, чуйний син, вірний чоловік, людина залізної волі й суворих переконань, аскетичний, нестримний і витривалий, — перебував у тому віці, коли нічого не видається неможливим, коли трапляються дива й небеса відкриваються над нами, аби святі могли краще розгледіти колір наших щасливих очей. Він і на Кавказ через це не поїхав, хоча його кликали туди в збірну. Ну, самі подумайте, як можна кинути всі свої обов'язки? Почуття обов'язку — ось що тримало його тут!