Сергій Жадан - Месопотамія

Думати можна було також про образу та ревність, про потребу помсти, про злість, із якою він їй щось виговорював, про її зневажливе мовчання, про розчарування, яке вона навіть не намагалася приховати. Він не міг зрозуміти, звідки взявся цей футболіст, який навіть шнурівки зав'язувати не вміє, навіщо він їй. Вона гнівно кричала, що це не його справа, що він пхає свого носа куди не треба, що не треба її вчити, що йому взагалі краще забратися звідси. Він забирався, але потім дзвонив, і вони далі сварилися по телефону, аж доки в нього не закінчувалися гроші, а в неї — терпіння. Він збирався перехопити десь цього футболіста й пояснити йому, що він тут зайвий, збирався (збирався ж!), але так чомусь і не зібрався: можливо, вона відговорила (заспокойся, переконувала, це ж несерйозно, ти ж бачиш), можливо, сам зрозумів, що футболіст тут ні до чого, що вся справа в ній, а з нею говорити неможливо — вона звикла робити все так, як їй хотілося, вона звикла все вирішувати сама, і ніхто не міг на неї вплинути — тата в неї не було, мама її пару років тому померла, психоаналітик, з яким вона щотижня бачилась і до якого Олег її теж ревнував, здається, просто не розумів її, тож хто міг на неї вплинути, хто міг її переконати? Нічого, — говорив Олег сам собі, — вона зрештою серйозна ділова жінка, вона сама все зрозуміє рано чи пізно, вона не буде сама собі псувати життя, все буде як раніше, вона буде терзати моє серце, посилаючи мені вдень любовні листи, посилаючи мені ввечері прокляття, розповідаючи мені на ранок свої сни, які все одно неможливо зрозуміти — такі вони прості й такі прекрасні.

Пройшли вулицею, повернули вгору. Минули інститут, темні будинки, порожнє шкільне подвір'я. Зупинилися коло кіосків. Данило взяв воду з газом. Обмивав рани, газ шипів так, ніби шкіра починала закипати.

— Ну шо? — запитав Олега.

— Да нормально, — відповів той.

— Точно?

— Да.

— Ну ладно. — Данило дістав сигарети, простягнув братові.

Покурили, поплескали один одного по плечах, розійшлися.

Можна було думати зрештою про ранок позавчорашнього дня, про низький туман, що теплим воском зліплював сосни, роблячи ліс невидимим і небезпечним. Темний остов будівлі стояв на узліссі, посеред поля, ніби недобудований лінкор, бригада спала в будівельних вагончиках, Олег лежав разом з усіма, як справжній капітан піратів, що ділить із веселим злодійським колективом консерви, хліб і алкоголь. Алкоголь тієї ночі вони ділили майже до ранку, після чого Олег розігнав усіх спати: вихідних, сказав, у нас немає, замовник серйозний, гроші теж, тому три години на сон — і за роботу, будемо далі освоювати об'єкт. Але щойно заснув, як його підняв дзвінок. Телефонував Данило. А ти знав, — почав здалеку, — що твоя знайома завтра заміж виходить? Знайома? — не зрозумів спросоння Олег. Знайома, Соня, — уточнив Данило, — у неї завтра весілля. Я тут із вокзалу її родичів підвозив. З ними ще хлопчик — товстий, мудакуватий такий. Знав? Ясно, що знав, — запевнив його Олег.

Він підвівся, швидко зібрався, натягнувши на себе робочий одяг. З лісу тягло холодом, тому вирішив накинути куртку. Розбудив бригадира, попередив, що повернеться лише післязавтра. Чистив зуби крижаною водою, розуміючи, що перегар усе одно не переб'єш, а тому доведеться їхати потягом. Ну, що за біда, подумав, п'ять, годин — і я вдома. Пішов до селян, попросив підкинути до станції. Хтось погодився. У тумані й мороці дістались вокзалу. Нічний він пропустив, наступного лишалось чекати дві години. Олег сів на лавку й заснув. Розбудив його сержант. Довго розпитував про документи, довго звіряв із фото в паспорті, кудись телефонував, чимось цікавився, врешті повідомив, що потяга сьогодні не буде, оскільки ходить він лише по непарних. Домовились, що сержант підкине його до траси. На трасі стояв години три. Ніхто не хотів брати чувака, застиглого серед туману у важких черевиках і підозрілій куртці, неголеного й злого. Ліг у траву, поспав. Зателефонував Данилові, попросив приїхати забрати його. Той був не проти, але Олег так і не зміг пояснити, де стоїть. Точніше, лежить. По обіді його таки підібрала фура, водій погодився довезти до найближчого автовокзалу. Навіть грошей не взяв, такий напружений Олег мав вигляд. На вокзалі виявилось, що вечірній автобус, можливо, узагалі не поїде — не було пасажирів. Олег запропонував водієві заплатити за трьох. Водій відмовився. Олег пішов до таксистів. Ті подивились на його щетину, на сліди крові й цементу, які він так і не відмив від черевиків, і так само почали відмовлятись. Але один погодився. Сказав лише, що виїхати зможе о десятій: має дочекатись постійного клієнта, що приїде ростовським нічним і привезе йому щось смачне. Він так і сказав — смачне, ніби мова йшла про шоколадний торт. Олег погодився, сказав, що почекає. Пішов у буфет. Таксисти пішли за ним, стояли за сусіднім столиком, уважно прислухались до його мовчання. О десятій виїхали. Їхали повільно, час від часу глохли. Водій нервував. Олег теж. Минули першу сотню кілометрів. Залишалося зовсім нічого. Не доїжджаючи до міста, випхавшись на черговий пагорб, машина задиміла. Водій поліз під капот із таким відчаєм, що Олег заплатив йому, скільки обіцяв. Далі пішов пішки. Нічого, говорив сам собі, пару годин швидким кроком, а там метро. Вранці буду на місці. Спустився в долину, вибрався нагору.