Сергій Жадан - Месопотамія

Вийшов із кімнати, пройшов до бару. За вікнами стояла ніч, на подвір'ї дзвенів посуд, сварились жінки, обривався спів. За моєю спиною скрипнули двері. Я озирнувся. Встиг помітити сукню нареченої. Двері причинились.

Я вийшов через бічний вихід на вулицю. Рушив було додому, коли раптом завважив Аміна. Він стояв, притиснувшись до стіни, і гірко ридав. Біля нього тяжів Коля. В руках тримав ролекс малого. Малий нив і тягнувся за годинником.

— Що тут у вас? — запитав я, підходячи.

Коля наполохано озирнувся. Втім, побачивши саме мене, заспокоївся.

— Та все нормально, синок, — сказав, ще сильніше звужуючи очі. — Купив у мальчіка ролекс, а він шото ниє.

— Нічого не купив, — занив Амін, намагаючись відібрати годинник.

— Так купив чи не купив? — перепитав я.

— Купив-купив, — холодно підтвердив Коля. — Давай, синок, іди.

— Слухай ти, — заговорив я. — Підар, — уточнив. — Віддай малому його ролекс.

— Не поняв, — не зрозумів мене Коля.

— Кажу, ролекс віддай, — повторив я.

— Ти шо, синок? — Коля нарешті розплющив очі й подивився на мене, ніби вперше побачивши.

Я не дав йому договорити й заїхав кудись під дих. Коля зігнувся, проте на ногах утримався й спробував відступити. Я кинувся на нього. Раптом двері за моєю спиною розчахнулися, і на вулицю посипалися радісні від злості та збудження голоси. Я не встиг навіть роззирнутися, як мене завалили на асфальт. Пару разів дістав по хребту, пару разів по нирках, добре, що встиг прикрити голову руками. Враз усі зупинилися. Я спробував підвестись, проте хтось упевнено притис мене черевиком до асфальту. Наді мною нависав Коля, поруч із ним темніли ще троє чи четверо, я їх не знав, а ось він знав їх напевно, та й вони його, схоже, добре знали. Коля вагався, добити мене чи лишити тут, на асфальті. Врешті попустився.

— Мудак, — сказав примирливо, сплюнув убік і пішов до бару святкувати. Решта потяглася за ним.

Я підвівся. Нога нила, футболку можна було викидати. Малий перелякано стояв поруч. Ролекс валявся на асфальті. Я підняв його, віддав малому. Привалився спиною до стіни. Двері знову відчинилися, звідти вибігла Даша. Побачила нас, підійшла. Її трохи занесло, втім, вона згрупувалась і втримала рівновагу. Подивилася на заплаканого малого, побачила мою роздерту футболку. Почала кричати.

— Що ти тут робиш?! — кричала вона малому. — Якого чорта?! Скільки можна?!

Малий привалився до стіни поруч зі мною. Так ми й стояли з ним, ніби чекаючи на спільний розстріл.

— Я з ким розмовляю? — кричала Даша. — Ти мене чуєш?

— Не кричи на нього, — сказав я.

— А ти не лізь! — не погодилась вона й знову закричала. — Я тебе питаю, якого чорта?!

— Я сказав, не кричи на нього, — перебив її я.

— Та хто ти такий? — Повернулась вона до мене. — Що ти мені вказуєш?

— Послухай, — відповів я, — іди бухай, із ким бухала. Можеш із ними навіть трахатись. На малого не кричи, ясно?

— Що? — перепитала вона. — Що ти сказав?

Вона витримала паузу й зарядила мені своєю крижаною розчепіреною п'ятірнею. Підхопила малого, поволочила до бару. Я кинувся слідом. Проте двері були причинені. Я потягнув їх на себе, потім навалився плечем, потім довго валив по них розбитими кулаками. Можна було, звісно, зайти з подвір'я, але якого чорта, як говорила Даша, якого чорта. Я побрів додому, піднявся до себе, викинув брудний одяг, зібрав речі. Окуляри залишив на столі. Спустився вниз. Переночую на вокзалі, подумав.

Усе, що я знав про це місто, я знав від неї. Це вона розповідала мені всі свої неправдоподібні історії. Говорила завжди голосно й переконливо, називала імена й адреси, згадувала дати, малювала носаком черевика на піску, показуючи напрямок, у якому рухаються ріки, і місця, де вони пересихають. Розповідала мені про системи фортифікацій та підземних ходів, описувала металевих драконів, що дихають вогнем у трамвайних депо, і згадувала непробивний панцир бойових тварин, котрі переховуються в піщаних норах довкола водосховища. Розповідала також про макети повітряних фабрик і машини масового знищення, виготовлені дітьми в будинках піонерів, згадувала щось про родючі поля стадіонів, на яких ростуть дивні рослини, від яких добре спиться й покращується пам'ять, скоромовкою нашіптувала інформацію про таємні лабораторії політехнічного, що неприступно темніють на обрії, про наукові школи, що вже добру сотню років намагаються виготовити еліксир безсмертя, і найкоротші трамвайні шляхи, які проходять подвір'ями. Згадувала щось про холодну зброю, яка виготовляється на старих заводах, про те, що влітку дерева затуляють собою небо, вночі не видно ні місяця, ні зірок, тому дехто думає, що в місті живуть відьми, і вони тут справді живуть, стверджувала, і доволі добре себе почувають, тому що це взагалі зручне для проживання місто, ось сюди й сповзаються потопельники та повішеники, припливають ріками, проникають крізь вокзали, покращуючи загальну демографічну ситуацію. Зате взимку, уточнювала вона, місяць просто висить тобі за вікном, хоч бери його до рук, схожий на сир, хоча насправді зліплений із глини й трави. У місті, говорила, легко зимувати, оскільки фабрики постійно прогрівають ранкове повітря. Розповідала, що навесні в передмістях вода розмиває фундаменти старих санаторіїв, ріки стають червоними й пахнуть медикаментами, тому справжній запах весни — це запах нашатирю. А ще говорила, що на вулицях знову почали стріляти, що війна продовжується й ніхто не збирається здаватись. Усе буде тривати, доки ми будемо любити, — пояснювала, ніби на щось натякаючи. Любові стане на всіх, — додавала. Цього останнього я не зрозумів.