Андрій Кокотюха - Живий звук

Крапка.

Галю Чепелик досі приводять до тями в спеціальному реабілітаційному центрі. Вона ще толком нічого не може говорити. І, як підозрює Хмара, провідавши її, дах у дівчини таки підтікає після тижня в закритому приміщенні та інтенсивного шпигування героїном. Вона може назвати себе Анжелою Сонцевою, може Аллою Пугачовою, може Брітні Спірс чи Мадонною: лікарі сумніваються в її адекватності. До того ж на свій портрет, тобто — на портрет задоволеної життям співачки Сонцевої — нинішня Галя Чепелик, худа, з мішками під очима та сірим кольором обличчя, зовсім не схожа. Галю з часом передадуть батькам, їх уже викликали з Кіцмані, тільки попередили: вона — Галя Чепелик, а не Анжела Сонцева. Вона — їхня донька, яка вирішила пошукати щастя в Києві і в результаті вскочила в халепу. Інакше доведеться пояснювати багато речей, що виставлять їхню доньку в менш привабливому світлі, ніж тепер. Так що краще хай вона буде жертвою спокус великого міста.

Крапка.

Наталя Зима заявила: Анжела Сонцева — її сценічний псевдонім. Хто хоче доказів, для того вона готова заспівати. У тому, що вона робила пластичну операцію, криміналу нема. Ніхто ж поки що не оскаржує її права називатися Сонцевою і взагалі ні в чому її не звинувачує. А те, що після трагічної загибелі Миколи Боброва вона знайшла нового продюсера, — теж нормальне явище, покарання за яке не передбачене чинним кримінальним кодексом. Звичайно, ані вона, ані її продюсер Антон Назаров уявити не могли, чим насправді займається Роман Каракай. На його пропозицію співпрацювати відгукнулося багато артистів, у тому числі — російських та американських. Звісно, після всього, що сталося, всі домовленості скасовуються. Хто і за що по-звірячому вбив Раю Лисицю, вона теж не знає. Так, вони були близькими подругами. А у вас, пане з міліції, хіба немає близьких друзів? Є? Дуже добре! І ця дружба має на увазі сексуальний характер стосунків? Ось і я про це. Взагалі не ясно, кому вигідно піднімати цю спекулятивну тему. Після всього, що сталося за ці дні, Наталя Зима, вона ж — Анжела Сонцева, хоче на місяць виїхати з країни, аби відпочити, полікувати нерви, поправити здоров’я.

Крапка.

— Хитра баба, — зробив висновок Хмара, розкладаючи на моїй тумбочці апельсини з бананами та додаючи до натюрморту пляшку коньяку. — На кривій козі таку не об’їдеш.

— Ти офіційно її викликав? — Я вмостився на краю ліжка, підбивши собі подушку під правий бік.

— Ага, зара. Я її взагалі нікуди не викликав. Підстав нема формальних, розумієш. Хто Зима в цій справі? Свідок, причому — не основний. Таких свідків, як вона, зо два десятки. Усі допитані на предмет співпраці з клубами, співвласником яких, — Грузин, націливши в стелю вказівний палець, наголосив, — спів-влас-ни-ком, січеш, а не власником, значиться Роман Каракай. Усі, звичайно, в один голос кажуть — нічого про наркобізнес не знали. Не мають до проектів Каракая та збуту великих партій екстазі та амфетамінів під час концертів жодного відношення. І, мабуть, більшість не бреше. Взагалі, Вараво, історію про Сонцеву краще того… ніде особливо не цеє… Не просувати, коротше. Усе одно ж не повірять, будуть вимагати доказів, а хто збиратиме ці докази? Я? Дуже смішно. Ти? Ще смішніше. Свідків нема. Я навіть не можу довести, що цього твого дружбана, режисера, як його…

— Барабаш. Рома.

— Ага, барабашку цього з міста спеціально прибрали. Заманили солодкою цукеркою у вигляді грошовитих зйомок. Так що усе в шоколаді.

Він хлюпнув у пластикові стаканчики коньяку. Можна, мешканцям цієї палати не забороняють. Якщо вони, звичайно, не співають тут потім хором.

Палата, в якій я лежав, розрахована на двох. Це від головного лікаря послуга за старою пам’яттю. Сусіда вчора перевівся на денний стаціонар, так що цю ніч я взагалі спав тут сам, а сьогодні раз до обіду нікого не поселили, то до завтра точно буду без нового сусіди. А там за пару днів і я звідси чухну. Ходити з поламаним ребром можна, перелом закритий. Різких рухів бажано не робити — так я й не буду.

Випили, кинули навздогін по скибці апельсина.

— До речі, про пташок, — Грузин витер губи тильним боком правиці. — Тобто про докази, яких нема й не буде. Тобі ж щось крутилося в башці, стукало. Ти ж знав, де й кого шукати. Поперся ж для чогось аж у Кіцмань, ту фотку в купальниках надибав. А я так і не знаю, з якого переляку.

— Ти ж сам кажеш — не повірить ніхто.

— А ти нікому й не кажи. Мені можна.

— Не зрозумієш.

— Та не дурніший за тебе, Вараво!