Андрій Кокотюха - Живий звук

Можна.

Обід я проковтнув, не відчуваючи смаку.

Хоча буковинські страви, якими мене годували, смачно пахли і, мабуть, були неповторними на смак. Особливо — банош, як переконував мене Зенек, — каша пастухів. А його друг, який нас годував, додав при цьому, підливаючи мені коньяку: «Тому пастухи і хлопи такі — ого-го! Під ними дівки так кректали — вівці розбігалися, ги-ги!»

Обід затягнувся на півтори години, і ми сиділи б ще, але я постукав по годиннику — час, час. Ще хвилин десять вибачався. Та все ж таки перед тим, як сісти за стіл, я пішов помити руки і з туалету подзвонив Насінчуку.

— Слухай, медіа-магнате… у тебе в конторі сканер є?

— Це в Києві у вас магнати, а ми тут — чесні трударі! Конторою називають кадебе, тобто — есбеу, хоча все воно — чека [25] ЧК (тут «чека», рос. Чрезвычайная комиссия) — перший репресивно-каральний орган радянської влади; КДБ (тут «кадебе») — Комітет державної безпеки СРСР, останній каральний орган СРСР, розмовна назва — «Контора Глибокого Буріння» (від рос. — КГБ) чи просто Контора; СБУ (тут «есбеу») — Служба безпеки України, створена на базі колишнього КДБ. . Так що прошу не порівнювати. А сканер у нас є, у мене навіть Інтернет працює в редакції безлімітний і зі мною ти говориш по стільниковому телефону. Сноби ви там усі в столиці.

— Усе сказав?

— Буковина ще своє слово скаже. На фіга тобі сканер?

— За прямим призначенням. Дочекаєшся мене?

— Ти із Зенеком усе повирішував?

— Нормально. Години за дві на місці будеш? Ми в Кіцмані взагалі-то…

— Чого тебе аж туди… А-а, ясно. Ну, давай, я на місці.

Другий дзвоник я зробив уже з дороги. У голові шуміло, але це тільки дозволяло не плутатися в думках і чітко висловлюватися.

— Гамарджоба, генацвале!

— Як ти там? Ще не стріляли?

— Добрий ти, Хмаро. У вас у міліції електронна пошта працює? Бо в Чернівцях технічний прогрес.

— Що треба?

— Електронна адреса, на яку я можу переслати один файл.

— Який файл?

— Відскановане фото. Красиві буковинки на пляжі.

— Ти чим там займаєшся?

— Поясню, коли ти отримаєш файл. Але дуже тебе прошу — нікуди не зникай. Надішлю пошту — передзвоню.

Відключився, глянув на годинник.

— Чор-рт! На київський поїзд не встигаю.

— Посаджу тебе на московський, він нормально йде, не так, як київський, увечері. Поїдеш у фірмовому купе, — відмахнувся Зенек. — Заодно ще поспілкуємося.

Пискнув телефон — це Грузин прислав sms-кою актуальну електронну адресу.

Час уже не йшов — біг.

Думками я був дуже далеко звідси. Прокручував, рахував, перераховував варіанти. Дуже хотілося, аби фантазії не підтвердились: так точно буде ясно, що живу в реальному світі.

У редакції мовчазний верстальник зробив мені скан фотографії подружок.

З комп’ютера Насінчука я переслав її на адресу Хмари в Київ. Поки робив це, в кабінет Насінчука принесли коньяк і шоколадку.

Час летів стрілою.

Дзвінок. Хмара.

— Можеш говорити?

— Секунду.

Вибачившись перед Зенеком і господарем кабінету, виходжу в коридор. Роззираюся, куди б у цьому старому австрійському будинку можна заховатися від сторонніх вух — це навіть випадково ніхто не повинен почути. Єдиний варіант — сортир у кінці коридору. Заходжу, зачиняюся.

— Тепер можу.

— Ну, і для чого ти прислав мені цих дівчат? Сонцеву впізнаю. Ця носата поруч із нею, очевидно, та сама лиховісна Зима, яку тобі не дають знайти.

— Правильно. Тепер послухай мене уважно. Треба ось що зробити…

Намагаюся говорити коротко і ясно, та Хмара все одно нічого не розуміє.

— Що це нам дасть?

Набравши в груди побільше повітря, видихаю в трубку всі свої здогади та прикидки. Нічого не пояснюю. Але навіть якби я почав пояснювати — Хмара б мені не дав цього зробити.

— Ти, Вараво, або п’яний там, або придурок! Або — п’яний придурок! Не мороч мені голову!

Я вперто повторюю своє прохання.

— Хто і для чого цим буде займатися? — зітхнув Хмара.

— Попроси людей. Тільки нічого не кажи зайвого…

— Якщо ти ідіот, то не треба робити ідіотами всіх інших.

— Послухай мене ще раз, блін!

Я розповідаю знову, тепер — від самого початку. У подробиці та аналітику не вдаюся, тільки факти. На тому боці Хмара переварює почуте.

— Значить, так, — чую нарешті. — Я піду до одного спеціаліста. Але на цьому твої фантазії слухати припиняю.

— Незалежно від результату? — не стримую єхидства. — Мене вже два рази через це хотіли вбити.

— Хотіли б — убили. Попресували трошки. Гаразд, я тобі сам подзвоню.