Андрій Кокотюха - Живий звук

— Ага, ага, — пожвавився я. — Бо ми говоримо, а я навіть не знаю, як краща подруга виглядає. До речі, мені, Ружо Василівно, треба будуть Анжелині, в смислі Галині, дитячі, шкільні фотки. Підберете?

— Самі підбирайте. А все — ось тут, — пані Ружа плавно підвелася, пройшла до шафи, витягла звідти кілька стандартних фотоальбомчиків для знімків десять на п’ятнадцять та один грубезний альбом у замшевій палітурці. — Усе тут, гортайте. А я, може, ще кави принесу. Чи як?

— Ви краще покажіть і розкажіть, хто тут і що.

Я розумів, на який подвиг іду: доведеться вислуховувати розлогу оповідь про весь родовід Чепеликів, зафіксований на чорно-білих фотографіях із тлустого замшевого альбому. Це не лише випробування для нервів, але й для часу, а його лишалося все менше — зловживати терпінням Зенека Кульчицького не хотілося, навіть з урахуванням того, що я йому зараз потрібен не менше, ніж він мені.

Єдине, що мені вдалося, — швидко заволодіти ініціативою з гортання альбомних сторінок. Перегорнув одну, вислухав коротку лекцію — і перегортаю наступну, не даючи пані Ружі договорити. Так перший альбом прогорнули в темпі хвилин за десять, перейшли до маленького, і тут я, нарешті, побачив Наталю Зиму.

Уже знаючи її особливі прикмети, цю дівчину важко було не впізнати.

Не сказав би, що ніс дівчини був аж надто одіозним чи надто сильно спотворював її обличчя. Якщо сприймати цей справді задовгий і трошки гачкуватий на кінчику ніс не окремо від усього обличчя, його можна навіть назвати симпатичним та милим. Якщо ж закохатися в Наталю, то закоханий взагалі може з часом на ніс не зважати. Звісно, порівняно з Галиними фотографій Наталі в альбомі було не так уже й багато. І лише одна закарбувала її крупним планом, де червоні цяточки на щоках та підборідді були надто помітні. Там, де дівчата позували на середньому плані, їх взагалі не видно. Та й ніс не так кидається в очі.

Ще одне, що я помітив, — Наталя Зима всюди стоїть ніби на другому плані. Навіть коли вони зняті за столиком у кафе і поруч лише Галя-Анжела, Зима все одно примудрялася сісти так, аби фотограф дивився на Галину, завжди широко усміхнену, сяючу, сексуальну, звабливу, бажану й жадану.

Усього я надибав сім фотографій, на яких у компанії Галі Чепелик була сфотографована Наталя Зима.

Дві — на відкритому майданчику в якомусь кафе. Мабуть, чернівецькому — в Києві мало брукованих вулиць, і бруківка наша не така, як у західних містах. Очевидно, це ще часи навчання або, швидше за все, роботи у «Водограї».

Одна — посиденьки або в гуртожитку, або на чиїйсь квартирі. Дівчата, хлопці, горлечка від горілчаних пляшок унизу фотографії, Наталя крайня праворуч, затиснута в самий куток дивана.

Дві — вже Київ. Тут біля величезного джипа стоять троє — у чоловікові по центру я впізнав Миколу Боброва, Галя вже в образі Анжели Сонцевої — ліворуч, Наталя, в скромних джинсиках і футболці з написом «Sontseva» — праворуч.

Дві — на пляжі. Обидві подруги в сміливих бікіні, що підтверджувало — за свою фігуру Наталя Зима могла бути спокійною. Це якесь морське узбережжя, причому — не Крим, чомусь мені так здалося. І відразу зрозумів чому — Наталя тримається на диво розкуто, зовсім не схожа тут сама на себе, похмуру та постійно комусь щось винну. Аби триматися так вільно, треба вибратися подалі від батьківщини. Батьківщина, навіть якщо це Крим з його необов’язковими та одноразовими знайомствами, все одно тисне на мізки таких, як Наталка. І це стосується не лише нетерпимості до, гм, деяких рис нестандартної зовнішності. Думаю, свої певні сексуальні проблеми, про які я словом не обмовився у Кіцмані, але був начуваний у Чернівцях, Наталя легше переносила в світі, який вважала більш вільним за наш, грішний.

Я придивився уважніше до однієї з пляжних фотографій.

Підніс її ближче до очей.

Потім на мить заплющив очі. А коли відкрив їх і знову глянув на фото, побачив, нарешті, те, чого не побачив би на інших фотографіях.

Побачив — і злякався побаченого. Надто вже неймовірним, а тепер — і зовсім фантастичним та нереальним виглядало припущення. Яке негайно почало претендувати на те, щоби називатися відкриттям.

Якщо все підтвердиться, то я буду знати те ж саме, що знають Наталка Зима та, мабуть, Роман Каракай. Потім доведеться переконувати в цьому мента Хмару, позбавленого будь-якої творчої уяви. А для цього треба…

— Пані Ружо, а чи не дасте якісь контакти тих людей, що говорили про дитячу зиму? Вони для телебачення це скажуть, і всі заткнуться. І ще… ви не могли б позичити мені ось цю фотографію? У вас же їх дві, вони ніби однакові…