Андрій Кокотюха - Живий звук

— Рая, — незнайомка відповідає обережно. — А ви хто?

— Мене звуть Ігор Варава. Я ваш колега, журналіст, з «Міських новин». Мені дав ваш номер один наш спільний знайомий…

— Вибачте, хто саме? — тепер я чую підозрілі нотки.

— Роман Барабаш, режисер такий, — я вирішив не брехати, бо тут сам заплутаюсь.

— Рома? Ну, так, знаю… Чим можу допомогти?

— Власне, він дав наводку, що через вас найпростіше знайти Наталку Зиму. Правильно?

Тепер на тому боці повисла пауза.

— Алло, Раю, ви зникаєте…

— Нікуди я не зникаю. Я думаю, для чого вам потрібна Ната.

— Хочу зустрітися, поговорити. Є питання, відповіді на які може знати тільки вона.

— А ви мене запитайте!

— Зима недоступна? Її телефон, до речі, не відповідає…

— Кажу ж вам — запитуйте мене.

— У будь-якому разі не по телефону. Тим більше — мобільному. Я зараз сиджу в кафе, і нас може слухати купа випадкових та зайвих людей. Може, зустрінемося, раз ви так ревно оберігаєте Наталку?

— Нікого я не оберігаю! — пирхнула Лисиця. — Зустрітися можна, тільки вам це навряд що дасть. Я не знаю, де Зима. Мовчить уже третій день, а вона мені так само потрібна… у ділових справах.

— Коли ви її бачили останній раз?

— Чому ви про це запитуєте?

— А в чому непристойність запитання?

— Мене важко спитати щось непристойне, — не стрималася — хихикнула на тому боці Лисиця. — Просто ви так питаєте, наче міліцейський слідчий…

— Слідчі не в міліції, вони в прокуратурі. — Якусь мить я вагався, потім сказав: — Узагалі-то краще, коли запитує колега-журналіст, ніж той же слідчий як офіційна казенна особа. До цього може дійти, Раю, тому, будь ласка, — коли ви бачили Наталю Зиму останній раз?

— Ой, замучив! — вигукнула Лисиця, і її роздратування видалося мені награним. — Зустрічалися ми останній раз пару місяців тому.

— А точніше?

— Місяць, півтора, два — я лік не вела. Було це на якійсь вечірці в «Арені». Потім наше спілкування якось само собою перейшло в телефонний режим. Спочатку в мене не було часу, потім вона чимось зайнята була…

— Загалом ви часто зустрічалися? Чаю там попити, кави, соки фреш…

— Не дуже. Ми добрі знайомі, але не надто близькі подруги.

Зараз Лисиця як мінімум кривила душею, як максимум — відверто брехала, професійний журналіст завжди ловить брехливі інтонації. Та зараз, по телефону, ловити співбесідницю на брехні не було ані часу, ані потреби, ані бажання.

— Але подібні зустрічі часом траплялися, правильно?

— До чого ви хилите?

— До того, що ви не зустрічалися ось уже близько двох місяців, десь від Різдва. Але телефоном спілкувалися, правильно? І ось тепер кілька днів від Зими ні слуху ні духу… Чи, може, — коротка пауза, — не три дні, а тиждень? Після того, як Анжела потрапила в аварію…

— Чого ви хочете? — тепер Лисиця говорила більш жорстко.

— По телефону всього не поясниш. Може, зустрінемося? Бо насправді все просто: для матеріалу, який я тепер готую, мені потрібна думка компетентної людини. Порадили звернутися до Наталі Зими, але вона останніми днями наче крізь землю провалилася. Вас порадили не лише як її добру знайому, а ще й як людину, не менш компетентну в справах, котрі мене цікавлять. Так ми можемо зустрітися?

— Мені лестить, коли хтось визнає мою компетентність. Тільки я не маю поняття, над чим ви працюєте.

— Тим більше треба зустрітися.

— Тоді — тільки на моїй території. У студії — я трошки художниця, — Лисиця хихикнула, смішок здався мені нервовим. — Це на Куренівці, за стадіоном «Спартак». Я винаймаю під майстерню квартиру на першому поверсі. Влаштовує вас такий варіант?

— Цілком. Коли?

— Давайте… давайте… Десь під вечір. Дев’ята година влаштує вас? Раніше я просто не звільнюся.

— Абсолютно. Кажіть адресу…

Хмарі я вирішив не дзвонити.

Вірніше, я чесно набрав його, запитав, чи бачив той сьогодні маленький бенефіс Каракая. Тільки Грузин чомусь перебував не в тому настрої, аби відгадувати мої натяки. Про що і сказав прямо, попросивши набрати його під кінець дня. А ще краще — сісти і сидіти, де б я там не ховався, крячкою, він сам мене набере.

Ну і нехай.

Потім я передзвонив на роботу, де підтвердив — температура не спадає, дихати важко, грип крокує планетою. Мені побажали видужувати і не плутати ліки з коньяком. Оцінивши жарт, я роз’єднався. Тут теж усе нормально.

Далі я засів в Інтернет-кафе, де дві години порпався в мережі. Знайшов не тільки зразки писанини Раї Лисиці, а й кілька її фотографій. Вона справді художниця, і досить відома в своїх колах. Глянцева журналістика для неї — хобі та найлегший спосіб знайомитися з цікавими людьми, це вона сама сказала в одному інтерв’ю. Що ж, тепер я її впізнаю. Про Наталку Зиму ніде ні слова. Інтернет видавав або «Наталка Могилевська», або «зима» як пора року, що змінюється в часи глобального потепління.