Андрій Кокотюха - Живий звук

Чай трошки захолов, я роблю великий ковток.

Потім або сам Каракай, або, швидше за все, хтось від його імені, хоча б той самий Антон Назаров із «кінським хвостиком», приходить до Сонцевої і ставить її перед фактом: твого батька-продюсера вже нема, з лікарні ти або вийдеш нікому не потрібною, або — таке теж могло бути! — взагалі не вийдеш. Залікують, нам це запросто. Не розумієш, дівчинко, з ким граєшся? Хвицьнувши канчуком, показали і пряничок: ти ж, сонечко, давно виросла з музики формату гоп-ца-ца. Пора переходити на наступний рівень, робити щось більш серйозне. Погодишся на такі умови — у тебе далі все буде, навіть більше. А до Боброва твого все одно рано чи пізно песець би підкрався.

Сонцева подумала — і погодилася. З одного боку, виходу в неї не було. З іншого — чим погано? Буде, нарешті, займатися такою музикою, якою хоче, перестане виглядати черговою лялькою Барбі української естради, грошей заробить. Над тим, що під це діло Роман Каракай шпульне підліткам чергову партію екстазі та піджене кокаїну, вона або не замислюється, або не хоче думати з принципу. Яке їй діло?

Тому Каракай і вигулькнув сьогодні на поверхню. Про новий грандіозний проект повинен, крім співачки та продюсера, оголосити також реальний співвласник мережі нічних клубів. Він особисто гарантує: ходіть на нову Сонцеву, вхід дешевший наполовину. І не каже: збитків усе одно не понесе, бо на зекономлені бабки щасливі фанати і фанатки неодмінно закуплять собі порошків із таблетками. Навіть більше, ніж завжди, — халява втягує, нехай вона й умовна.

Для Романа Каракая поява перед публікою, та ще й перед журналістами — своєрідна рекламна пауза, якої в цій ситуації не уникнути. Це мінімальні поступки принципами, на які він готовий піти. Он бізнесмен Володимир Довгань друкував свої портрети на упаковках до своєї продукції, та ще й особисто гарантував її якість. Як тут не повірити? Нормальний хід…

Допивши одну чашку чаю, я налив собі ще. Тепер уже цукор не кидав, аби не відбивати смак м’яти.

Лишається буквально кілька запитань.

По-перше, чому Анжела Сонцева вперто не впізнавала мене через сім годин після того, як тихцем вислизнула з моєї постелі? Аби впізнала — нічого б цього і не вилізло. Події розвивалися б за планом Каракая, і жодних підозр у сторонніх, типу мене, не викликали. Ми б мило пощебетали, я б ходив провідувати її… може… Урешті-решт, якщо для Анжели секс із незнайомим, на той момент сексуально стурбованим розлученим чоловіком був звичним і нічого, в принципі, не означав, крім поповнення колекції партнерів, то чому втомлений та цинічний журналюга, тобто — я, повинен аж так серйозно перейнятися тією несподіваною і приємною пригодою? Тепер, дізнавшись про неї більше, я відчував — наші ймовірні ніжні стосунки, швидше за все, не мали б у подальшому серйозних перспектив.

Чекайте: а може, вона навмисне не впізнала мене? Знала ж, що я — журналіст, займаюся криміналом, плюс моє чоловіче самолюбство буде зачеплене… У результаті я мимоволі копну, потім — ще копну, далі лопата сама піде. Ось і розкопаю цю аферу. Ну, скажімо, розкопав, і що далі?

До речі, що далі — це вже друге запитання. Відповідь на нього поки відкладається. Бо є ще третє, чи не найважливіше зараз: де, в біса, Наталка Зима?

Про неї я знаю дуже мало. Довгий ніс, проблемна шкіра на обличчі, за різними припущеннями — лесбіянка, безнадійно закохана в Галю-Анжелу. Була її тінню, правою рукою, як тепер кажуть — речницею. Так старанно оберігала Сонцеву не тому, що, як мені чомусь здалося, та могла співати не сама — майже годину тому я визнав помилку, побачивши на власні очі й почувши на власні вуха Анжелине соло. Усе набагато простіше: поки є можливість не згадувати про Галю Чепелик, про неї не треба згадувати.

Спроба вийти на Зиму закінчилася для мене печальним перетворенням на міліцейського «слоника». Будучи, поза сумнівом, утаємниченою в усі справи, Наталя Зима не могла не знати, що загрожує Анжелі та Боброву. Тут могло виникнути елементарне бажання втрутитися, аби врятувати навіть не подругу, а кохану людину. Результат — Наталя Зима почала заважати, і її прибрали. Отже, в цій історії є реальний другий труп, причому — кримінальний. Навіть якщо Зима жива і її десь утримують, нашпигувавши наркотиками, — це теж явний та відвертий кримінал.

Знайти Наталку Зиму означає знайти й останні докази, і остаточні відповіді на всі запитання. Тепер я знав, кому треба дзвонити.

— Алло, Рая?