— Вітьок, у тебе завжди містечковий та регіональний патріотизм перетягував здоровий глузд. Правда, саме такі люди на місцях нам, киянам, і потрібні. Аби тільки не було сепаратизму і містечкового шовінізму, — обмін обов’язковими люб’язностями на цьому вважаю закінченим. — Ти зараз дуже зайнятий?
— Я завжди зайнятий, так що кажи, — поблажливо відповів Насінчук.
— Ти в нас тепер хто? Секретутку завів…
— Я у вас тепер головний редактор. З нового року, вже третій місяць пішов. Про це, правда, преса не так широко пише, як про деяких журналістів, котрі детективи клепають. Начувані, начувані, я тут усім нашим кажу, що з тобою знайомий.
— А я, до речі, завдяки літературній діяльності з однією вашою землячкою познайомився. Анжела Сонцева, є така «зірка» естради…
— Ну, так, «зірка» на ім’я Сонце… Пам’ятаєш, Цой таку пісню співав? От хто «зіркою» справжньою був, скажи? Не те що тепер…
— Ви там що, Сонцевою не пишаєтеся? Де ж хвалений регіональний патріотизм?
— Вараво, це у вас там, у столиці, вона ніби «зірка». А тут, у Чернівцях, співала собі у «Водограї», жила, зірок з неба не хапала. Її навіть тепер, коли про неї медіа заговорили, мало хто спеціально пригадає.
— «Водограй» — це ресторан?
— Ага. Цілком пристойний, до речі. Не супер-пупер, але в нас нічого не супер-пупер. Годують нормально, ціни на рівні, обстановка не гидка.
— Що це означає?
— Нема пропалених скатертин та подертих штор. Цього вже досить.
— Ти сам там бував?
— Тобто — чи застав я там Сонцеву за роботою? Якось приймали ми колег із Румунії, накривали там поляну. Співала якась шансонетка, з місцевих. Та й не Анжела зовсім, і не Сонцева…
Отак!
— А… гм… хто вона тоді?
— До вас там хіба не доходить? Галя її звати, Галя Чепелик. Анжела Сонцева — це такий красивий сценічний псевдонім. Ну, як Тіна Кароль, Ані Лорак, Валерія чи Мадонна. Так важко здогадатися?
Я спробував говорити так, ніби нічого сенсаційного щойно не почув. Хоча навряд чи наявність у артистки справжнього імені та сценічного псевдоніма можна сприймати як сенсацію. Просто у відкритих джерелах, доступних мені для збирання інформації про Сонцеву, жодних згадок про Галю Чепелик не зустрічалося.
Приховує чи не афішує?
— Коротше, співала наша Галя в ресторані, там стала Анжелою. Ну, погодься, старий, співачка Анжела звучить краще, ніж співачка Галя, — тим часом вів далі Насінчук. — Нічим особливим не була, для ресторану — нормально, для великої сцени — сумнівно… Ну, потім уже, десь через рік, випадково дізнаюся — шансонетку в Київ забрали, кують «зірку» шоу-бізнесу. Наші з відділу культури навіть статейку тиснули.
— Про Сонцеву?
— Про буковинців, які звучать. Сонцеву згадували в контексті.
— І що тоді писали?
— Кажу ж тобі — нічого особливого. Ось, мовляв, не так давно нова «зірка» засяяла на естрадному небосхилі України. З неї поки що цього досить. Не той рівень поки, коли чесно. Між іншим, — Насінчук ніби пожвавився, — з того часу, як Сонцева зазвучала, у Чернівцях з гастролями тільки раз і була. Дивно якось: кругом катається, а тут ніби уникає.
— Давно це було?
— Десь минулого літа, чи що… Наші ще робили з нею бліц-інтерв’ю. Окремого не давала, тільки прес-конференція. І тепер уже ніякої Галі Чепелик. Згадав, тоді якась дівчина з її свити наполегливо просила, аби в газетних публікаціях та на місцевих інтернет-сайтах «зірка» не згадувалася як Галя.
— Дівчина зі свити? Така… носата?
— Поняття не маю! Не дивлюся кобітам на носи, в них є місця більш сексуальні, ги-ги… Там на саму Анжелу-Галю приємніше дивитися, що мені її помічниці… Наступного дня після концерту вона в Кіцмань прокаталася, до батьків. Але приватним порядком. Наші, з місцевого телебачення, погнали за нею, так вона в батьківській хаті зачинилася і не виходила. Постояли хлопці, покурили — і назад. Приватне життя, розумієш, за сімома замками. Навіть у таких запісюх, прости Господи, — Насінчук зітхнув.
— Не дуже ви там її любите, як я розумію…
— Неправильно ти розумієш, Вараво. Хтось, може, її і любить — як кобіту чи як співачку. У нас тут таких фанатів вистачає. Просто я, братику, таку публіку не дуже люблю. Мої погляди ти знаєш — кожен, хто виїхав з малої Батьківщини, сьогодні дезертир. А дезертирам ніколи пам’ятників не ставили. Тут треба жити, на місцях, і краї піднімати! — Насінчук, сівши на свого улюбленого коника, почав заводитися. — А то до столиць втекти за легким хлібом кожен готовий, тут людей немає, працювати нема з ким, а вони всі…
Читать дальше