Андрій Кокотюха - Живий звук

Що я дізнався принципово нового? Зовсім нічого. Просто тема співу під фонограму, яка всім давно відома і всім давно набридла, не виникала до цього дня. І не виникла б досі, аби я зовсім випадково не обмовився про загалом невинну примху Сонцевої — не співати приватним чином.

За великим рахунком, навіть тут нічого особливого і кримінального нема. Співання під фонограму — питання швидше професійної етики артистів, ніж карного кодексу. Проте Анжела Сонцева робить довкола свого співу аж надто велику проблему. Її помічають навіть не близько причетні до її професійного зростання люди. А несподівані висновки з цього роблю поки що тільки я, зовсім сторонній та далекий від шоу-бізнесових справ персонаж.

Отже, Анжела Сонцева співає під фонограму. Це не афішується, але й не особливо приховується. Так є, такі звичаї, із цим хтось мириться, хтось — ні, але в цілому фонограма — не злочин.

Випитий коньяк і повторена після того, як режисер пішов, порція неабияк стимулюють уяву. І я промовляю до стелі фразу, що так і проситься на язик:

— Припустімо, Анжела Сонцева просто роззявляє рота. Може таке бути?

У порожній кімнаті версія відбивається луною від стін. Я рвучко підводжуся, проходжу в ванну. Там на стінці висить маленьке дзеркальце. Пускаю холодну воду, хлюпаю собі на обличчя, дивлюсь, як по ньому стікають краплі, і говорю сам до себе, продовжуючи думку:

— Таке може бути. Тільки для чого це потрібно? І чому за це вбивають?

Тепер ситуація, коли Наталка Зима ревно оберігає Анжелу Сонцеву від зайвих сторонніх контактів і фільтрує всі її публічні появи та заяви, починає виглядати інакше. Це можуть бути звичайні ревнощі, бо Зима закохана в Сонцеву. Але — і в світлі останніх подій це більш імовірно — Зима знає всі таємниці Анжели. І оберігає не саму співачку, а береже проект від викриття та провалу. Зробити з коханої «зірку» — це особисте. Чужа фонограма — спосіб зробити це. І раптом виникає ситуація, коли знання Наталі Зими стають небезпечними. Через те вона зникає.

Микола Бобров теж знав усе. І ці знання так само комусь почали загрожувати. Тому його вбивають, причому — досить підступним способом. Після цього починається зовсім інша історія…

Стоп, стоп.

Присівши на край ванни, я стиснув пальцями скроні. Убивають не за це. Навіть якщо припустити, що Анжела Сонцева співає не сама, до наркобізнесу, із яким пов’язана нагла смерть Миколи Боброва, це не має жодного відношення. Треба розвести ці два сюжети: історію Боброва та історію Сонцевої. Ну, з Бобровим все більш-менш ясно. А ось чи є історія в Сонцевої?

Чому я запитую себе про це? Ось чому: в разі припущення, що Сонцева співає під чужу фонограму, виникає інше припущення — історія злету буковинської Попелюшки, описана в Інтернеті, теж може бути історією чужого життя. А ось це припущення в мене є реальна можливість перевірити.

Просто зараз.

Коли номер, яким давно не користувався, раптом стає потрібен, він знаходиться швидше, ніж той, який набирав тиждень тому і вже забув. Координати свого однокурсника Вітьки Насінчука, який після навчання з патріотичних міркувань повернувся в рідні Чернівці і тепер став там заступником редактора популярної міської газети, я знайшов майже відразу. Телефончик, правда, чотирирічної давнини. Він лишав мені номер, коли приїздив на зустріч випускників. Але наберу, іншого однаково нема.

— Алло, добрий день. Чи можу говорити з Віктором Насінчуком? Київ турбує, — додаю чарівну фразу, яка чомусь примушує народ на місцях швидше ворушитися.

— Пан Насінчук тепер має інший телефон, — відповідає немолодий жіночий голос.

— Можете дати, якщо він не секретний?

— Чому секретний? Прошу писати…

Записую під диктовку номер, накручую диск древнього апарата.

— Алло, добрий день. Мені сказали, що за цим телефоном можна знайти Віктора Насінчука…

— Вам правильно сказали. А ви хто? — тепер зі мною говорить молодий жіночий голос.

— Київ на дроті, — знову обмежуюся відповіддю.

— О! — зовсім по-дитячому вигукують на тому боці, з Чернівців. — Зараз з’єднаю, якщо він не зайнятий…

— Навіть якщо зайнятий, все одно з’єднайте, будь ласка. Скажіть — Ігор Варава турбує.

Слухавка виконала спрощену версію «Місячної сонати» Бетховена.

— Привіт, Вараво! Скільки світових років! — відгукнувся Насінчук. — Чого це Київ раптом згадує про скромні старенькі Чернівці? Ви там євроінтегруєтеся, а ми тут до Європи ближче, досвід переймаєте?