Андрій Кокотюха - Живий звук

Таких я примітив відносно небагато. Двоє молодих хлопців, майже однакові на зріст, тільки один — коротко стрижений, майже голомозий, а другий, навпаки, із забраним у кінський хвіст волоссям, з вигляду явно збиралися йти. Голомозий щось прошепотів товаришеві, той знизав плечима, кивнув, і обоє, кинувши на спини учасників церемонії прощання по останньому погляду, поволі посунули до виходу.

Я рушив навперейми, перестрівши обох уже за цвинтарною огорожею.

— Молоді люди, можна на хвилинку?

Хлопці озирнулися на мене. В жодній парі очей ані натяку на здивування.

— Ми? — перепитав голомозий.

— Ви, ви… На секундочку… Ви ж були знайомі з Миколою, правильно?

— А вам яка печаль? — байдуже поцікавився він. — Якщо ви преса, то ми нічого не коментуємо.

— Ага, — погодився з ним Кінський Хвіст. — Йдіть, дядьку, на хер.

— Хіба на похороні лаються? — поцікавився я.

— А хіба на похороні до незнайомих людей пристають? — відбрив Кінський Хвіст.

— Ні до кого я не пристаю. Я справді журналіст, але нічого мені коментувати не треба. У мене немає диктофону, мікрофон ніде не вмонтований. Я вас навіть не знаю.

— Тоді якого…

— Чекай, — голомозий притримав Кінського Хвоста за лікоть. — Правда, не треба тут сваритися, прикмета погана. Кажете, не знаєте нас, а самі підійшли…

— Бо мені здалося, ви вважаєте себе більш ближчими до покійного, ніж оця вся братія, — я кивнув у бік кладовища. — А я розсекречуся: це я його мертвим знайшов.

Нарешті вдалося пробити захист: очі в обох зробилися ідеально круглими.

— Мені треба було поговорити з Миколою про одну справу, ми домовилися про зустріч, але, як бачите, він мене не дочекався. Між тим розмова далі актуальна. Чи можу я поговорити про це з вами? Не для преси, можете мені вірити.

— Тоді — для чого? — різко запитав Кінський Хвіст. — І про яку справу? Ми давно розійшлися з Бобровим і все, що думали про нього, вже встигли сказати. Тепер перегоріло, пом’янемо новопреставленого — справі кінець.

— Давайте спочатку хоча б познайомимося, — примирливо запропонував я, простягнувши правицю Кінському Хвосту як найбільш колючому. — Мене Ігорем звати.

— Юрко, — трохи подумавши, він потиснув руку. — Пастушенко. Колись був Пастухом.

— Саня, — простягнув руку голомозий. — Кнуров моє прізвище. Як у того, в «Безприданниці» [12] «Безприданниця» — класична п’єса російського драматурга ХІХ століття О. Островського. Лягла в основу фільму Ельдара Рязанова «Жорстокий романс». , знаєте? Купець там був — Мокій Кнуров…

— Я-то цю п’єсу в радянській школі вчив, навіть твір за нею писав, — криву посмішку стримати не вдалося. — А ви молодшими виглядаєте. Невже п’єсами російського драматурга ще хтось цікавиться?

— У мене бабуся — вчителька російської літератури, — не без гордості сказав Саня Кнуров. — Так що було кому просвіщати. Коротше, Юрко — Пастух, а я — Свинарка, бо прізвище зобов’язує. Теж із літератури. Казка Андерсена, знаєте? Ну, «Свинарка і Пастух»…

Ага, тепер усе зрозуміло. «Свинарка і Пастух». Ті самі, вірніше — одні з тих, хто свого часу бортонув продюсера Боброва. Здогад відбився в мене на обличчі, це не приховалося від нових знайомих.

— Ясно? — для порядку запитав Кнуров.

— Ясно, — кивнув я. — Тільки не все і не зовсім. Ви ж, я читав, побили з Бобровим горшки, причому років чотири тому.

— Трошки менше, тільки це не важливо, — уточнив Пастушенко. — Про скандал швидко забули, та й скандалу як такого не було… Мало хто знову пішов від продюсера Боброва…

— Чому від нього артисти йшли косяками? Людина професійна, досить успішна, своє діло знає, «зірок» штампує…

— О! Ви правильно сказали — штампує, — зауважив Кнуров. — Коли ми це зрозуміли, пішли відразу. Там навіть не в бабках справа, хоча він платив нам менше, ніж ми тоді коштували.

— Тепер нам платять ще менше, зате ми робимо, що хочемо, — додав Пастушенко. — На життя не скаржимося, якщо ви про це.

— Так поговоримо? — я почав форсувати події. — Поїхали кудись, я на машині.

Хлопці перезирнулися.

— Гайда, — погодився Кнуров. — Можемо до нас на базу. Тільки по дорозі треба горілки взяти, пом’янемо по-людськи…

«Базою» мої нові знайомі називали невеличкий приватний будиночок на Осокорках.

На подвір’ї біля паркану іржавів старенький «Жигуль»-«шістка». Замість двох лівих коліс під опору підклали цеглини. Під ріденькими голими кущиками притулилася стара собача буда, де не було жодних ознак собаки чи іншої живої тварини. На даху поряд із пічною трубою стирчав металевий штир, на якому теліпався червоно-чорний прапор, а під ним — невеличке прямокутне жовто-блакитне знамено. Віконниці, відірвані від вікон, стояли біля стіни. Зсередини вікна закривали новенькі жалюзі. На вхідних дверях білою фарбою був старанно намальований великий пацифік.