Андрій Кокотюха - Живий звук

Мій співбесідник поводився майже так само. Хоч і змітав із тарілки все, що на ній лежало, робив це без жодного видимого задоволення. Їв, бо треба їсти і чимось заповнити паузу в розмові з незнайомою і малоцікавою людиною.

— Ще віскі? — запропонував Добрянський, відсунувши тарілку.

— Мабуть, ні.

— Я теж так думаю. Давайте до якихось справ. Я взагалі-то трошки хамуватий чоловік. Це дозволяє краще керувати власним часом і часом інших. Бо зустрінуться, почнуть щось мусолити… Мені від вас нічого не треба. Що цікавить вас?

— Поняття не маю.

— Тобто?

— Ви назвали себе хамуватим, — розвів я руками. — Я себе можу назвати лише чесним. Це не означає, що я ніколи не брешу. Люди в принципі брешуть, навіть частіше — коли не хочуть цього робити. Та в цьому разі мені простіше чесно сказати: я ще не знаю, чим ви можете мені допомогти. Мабуть, чимось можете. Поки не знаю чим.

— Гм… — Добрянський зробив ще один малесенький ковток. — Тоді давайте по порядку. Отже, Микола Бобров і Анжела Сонцева. Ви — журналіст і копаєте під когось, так, ні?

— Ні, — за великим рахунком, я навіть не збрехав, бо поки що не копав, а шукав, у який ґрунт штрикнути лопатою. — Я далекий від того, чим займаються артисти і їхні продюсери. Як мінімум мені хотілося б знати про це трохи більше від людини, яка крутиться в цьому бізнесі.

— Бізнесу нема, — Добрянський відсунув свою тарілку майже на середину столу. — Ні шоу, ні бізнесу в тому розумінні, в якому обиватель звик це собі уявляти. Скрізь співаки живуть із продажу дисків, кліпів та частково — концертних турів. У нас популярний співак насамперед заробляє, співаючи на підтримку політиків під час халявних концертів. Потім — сольні концерти, гонорар за які наперед обумовлено. Своє бабло артисти та їх команди повинні отримати незалежно від того, добре продаються квитки чи погано. Я колись давно був продюсером, чи, як тоді казали, концертним директором одного музиканта, який тепер у мене подвизався редактором на радіо і прекрасно себе почуває. Так ось, для залу, заповненого на третину, ми не співали. Але дві третини від домовленого гонорару все одно з організаторів скачували — компенсація за витрачений час.

— Бобров працював за такою ж схемою?

— Схема — термін економічний. Навіть сказав би — кримінальний.

Добрянський замовк, бо нам принесли курку карі. Я не стримався, понюхав. Запах чомусь віддалено нагадав мені аромати «Макдоналдса». Мій співбесідник на якийсь час замовк, працюючи щелепами. Спробував і собі. Так, мабуть, це смачно, але мій шлунок до такої кухні точно не звик і ще не скоро пристосується.

— Ну, так про схеми, — Добрянський дожував, витер масні губи серветкою. — Я б ужив тут слово «принцип». Покійний Колян знав, що, де і почім, саме тому фінансово не прогорав. Його майже ніколи, а останнім часом — взагалі ніколи не кидали партнери. Значить, дивіться: музичний телеканал та станція-ефемка наповнюються певним змістом. Продукцією, можна так сказати. Радіо люди слухають, «ящик» — дивляться. Значить, у «ящику» треба показувати музичні кліпи, по ефемці досить просто крутити музику. Кожен показ і кожна композиція в радіоефірі теоретично коштують грошей. Витрати на хорошу популярну музику покривають продажем рекламного часу. За що платитимуть рекламними? За Анжелу Сонцеву? Не смішно.

— Невже вона зовсім безнадійна? — вирішивши для себе, що курку карі я вже не їстиму, відсунув від себе таріль.

— Уже ні. Рік тому — так. Вона може мати чудовий голос, що, власне, є, але вона рік тому була нікому невідомою початкуючою «зірочкою». Значить, Бобров платить бабло за те, що, грубо кажучи, я розміщую її відео в теле- та радіоефірі. Як бонус Бобров отримує безкоштовні згадки про свою підопічну в Інтернеті на, умовно кажучи, моїх ресурсах. Сонцева потрапляє в ротацію і, ясна річ, жодних відрахувань за це не отримує. Замість того я плачу, скажімо так, власні гроші за нову музику та нове відео від іноземних виконавців і тих кацапських, котрі тепер у топі. Продюсери молодих російських виконавців так само платять за ефіри, ми для них — перспективний та вдячний ринок, у який треба входити.

— Поки що, як я бачу, наша популярна музика — досить затратна.

— Не вся. Є вже більш-менш сформоване коло виконавців, яким телеканали платять за відео, а не навпаки. Але Сонцевій до цього ще рости й рости… ну, хоча б років з півтора. Але, — Добрянський багатозначно націлив пальцем на мене, — певні етапи вона вже пройшла. Скажімо, було в неї три кліпи: хороший, нормальний і поганенький. Усі вони крутяться в музичному телеефірі місяців зо три. Потім я за окрему плату та окрему домовленість вставляю хороший кліп у спеціалізований хіт-парад. Три тижні — і Сонцева на вищій сходинці. Це вже — привід для журнальної фотосесії та невеличкого інтерв’ю. І за це теж не платиться. Далі, як кажуть, процес пішов сам. Сонцева чи хтось інший на слуху та на виду, і тепер вкладені в проект бабки починають повертатися продюсеру. У нашому випадку — Боброву.