Галина Вдовиченко - Бора

Вночі Бора чує, як внизу крутиться Іван Іванович, як ледь чутно судомно переводить дух, підхоплюється, човгає на кухню, а повернувшись — чути рипіння канапи — завмирає. Сидить, мабуть. Довго-довго сидить нерухомий.

Про те, що привело його у цей дім, вони того вечора навіть не згадували.

У розпал ранкових зборів Божці вдається ще й по телефону теревенити — метушиться у своїй кімнаті з мобілкою біля вуха. Бора ловить уривки фраз, дивуючись, які беззмістовні розмови може вести розумничка Божка, коли думає, що її ніхто, окрім співрозмовниці, не чує.

— Давай, давай, — пирскає Божка. — Що нє? Що нє? Усі умови виконано. Ну і ти сама ж перевірила, усе чесно.

Бора щойно піднялася до себе — шукає флешку, вона десь тут могла випасти, біля столика із ноутбуком. Їй добре чути, як з-за прочинених дверей Божка під’юджує товаришку:

— Ага. Не викручуйся тепер!

Бора стає на коліна, зазирає під канапу і бачить свою флешку — онде куди вона залетіла. Чим би її звідти дістати?

Регіт з сусідньої кімнати.

— Ну, а ти тіпа не перевірила! Ти ж перевірила! Не вірила — й перевірила.

Як часом по-дурному виглядають збоку чужі розмови, матінко рідна… Бора бере зі столу журнал та підсуває його під диван: трошки бракує, аби дотягнутись до флешки.

— Все! Розмови закінчено, — переходить у наступ Божка, у неї щось падає на підлогу з глухим звуком, мабуть, підручник або мобільник — ні не мобільник, бо розмова триває: — Сказано було: двічі переночувати деінде. Я виграла. Два рази, і не вдома, і не у бабці. Ти мені тепер винна бажання. За першої ж вимоги виконуєш. Проспорила, то визнай програш!

Борі нарешті вдається підчепити флешку кутом журналу, вона виштовхує її, підбирає і, затиснувши у долоні, спускається сходами донизу, намагаючись ступати тихіше. З вікна долішньої кімнати їй видно, як Іван Іванович, прогулюючись у саду, видивляється щось у заростях барвінку під стіною.

— Боро! — чути через кілька хвилин Божчин голос з передпокою. — Боро, я йду!

— Щасливо! — відгукується Бора з кухні.

— Мене що, ніхто й проводжати не вийде? — не заспокоюється Божка.

— У мене молоко на плиті, — відповідає Бора.

— У-у! — невдоволено озивається Божка. — Ловіть своє молоко. А я пішла!

Бора стоїть біля плити — газ вимкнутий, усі конфорки вільні, жодного банячка. Навіть чайник стоїть собі збоку, на підставці, біля заварника у червоних маках, біля великого горнятка з намальованими на ньому півнем та куркою.

Бора геть забула, що мають прийти тополю пиляти. Хтось постукав у двері — вона відчинила.

На порозі стояв худорлявий чолов’яга, впевнено розставивши ноги у важких військових черевиках. Кривий ніс, немов збитий ударом набік. Одягнутий «як дідько на гриби». На голові — якесь плетене неподобство, недбало насаджене на маківку. Схожий на розбійника, що перестрів у лісі гномика й забрав у нього синю шапочку.

— Що різати? — запитав хлоп, піднявши руку, в якій тримав важку з вигляду брезентову валізу.

— Там. У саду. — Бора швидко прийшла до тями. — Тополя впала. Чи ви не знаєте?

Той лише хмикнув. Бора накинула на себе куртку, запхала босі ноги у гумові чоботи, які привезла з дому, й поспішила за чоловіком, намагаючись не дріботіти. Перед очима — куртка болотяного кольору, дитяча дивна шапочка, камуфляжні штани, заправлені у високі черевики.

— Тут роботи на два дні, — сказав він, пройшовшись вздовж поваленого стовбура та переступаючи через грубі гілки. — Якщо чоловік мені помагатиме, зробимо удвічі швидше.

— Який чоловік?

— Ваш чоловік, — глянув на Бору. — Є у хаті чоловіки?

— Усі на роботі, — чомусь збрехала Бора.

— Тут самому буде важко. Здалося, щоб хтось допоміг тримати.

— А ви чому один? — перейшла Бора у наступ. — Де ваш помічник?

— Я сам працюю, — дядько їй у відповідь. — Глянув на вашу тополю здалеку, а зблизька бачу, що роботи тут багатецько.

Поставив валізу на траву:

— Як нема кому допомогти, сам зроблю. Але це буде довше.

Бора кивнула, погоджуючись.

— І дорожче, — монотонно додав той.

Ось до чого він веде.

— Про ціну ж домовились… — нагадала вона йому.

— Обсяг роботи цілковито інший. Треба було пояснити як слід, а не казати «деревце».

Голос у нього відсторонений, ніби не має відношення до теми розмови: голос окремо — непорозуміння окремо.

— А ви не зі мною, а з моєю товаришкою говорили, — холодно відповіла Бора. — А товаришка якщо каже «деревце», то це не означає, що йдеться про якусь гіллячку, що треба попиляти.