Галина Вдовиченко - Бора

— Маю таке відчуття, — сказала вона, — що зараз прийдуть господарі і проженуть нас з тобою: ви що тут робите, га? Ще й ногами затупотять, аби ми вшивалися звідси.

— Що ти верзеш?

— Таке враження, що я загарбник, а це — контрибуція. Чи анексія.

— Не розумію тебе. Та подякуй долі за несподіваний подарунок і облаштовуйся на новому місці!

— Та я вдячна. Але мені не по собі. Мені ніяково, розумієш? У мене відчуття, ніби будинок спостерігає за мною, скептично спостерігає, іронічно. Недобре жартує. Він не приймає мене.

— Не ускладнюй.

— А ти не спрощуй.

— Документи на дім покажи.

— На роботі забула, роздойма.

Лідію важко збити з хвилі піднесення. Вона докірливо похитала головою і взялася господарювати: увімкнула опалення, роздивилася птаха на каміні, торкнувшись пір’я та очей, зазирнула у димохід.

— А то, може, розпалимо вогонь?

І викладаючи поліна у топці, зауважила:

— Уявляю, як Влад тішиться вільною квартирою. Нехай відчує себе самостійним.

Бору неприємно шкрябнуло це зауваження.

— Чого таке обличчя розгублене? — не замовкала Лідія, жмакаючи газету та підкладаючи її під ретельно вибудувану конструкцію. — Не бійся, я допоможу облаштуватись на новому місці. Ти ж така непрактична! Але, зауваж, якщо вже падають з неба розкішні подарунки долі, то чомусь саме таким, як ти, хто не здатен оцінити їх належно.

Газета згоріла, а вогню як не було.

— Облиш, — озвалася Бора, вибираючись з крісла. — Ходімо на кухню.

Мастодонт 60-х — холодильник «Дніпро» з ручкою-важелем та круглими плечима — відгукнувся на під’єднання до електромережі тракторним гулом, з готовністю заковтнув кефір та йогурти, масло та сир. Знайдена у глибинах духовки пательня виявилась несподівано важкою, а ножі, виделки й геть усі столові прибори з шухляди — різними: будинок демонстрував свою прихильність до випробуваних часом речей та звичку збирати все в один комплект. Смажену картоплю поділили по тарілках — одна із синьою смужкою, друга — з букетиками жовтих квітів; посідали вечеряти, вибравши собі з-поміж різних крісел «своє» й розливши кефір у черевату склянку та у маленький прозорий кухлик з ручкою.

— Мені тут страшенно подобається! — Лідка зазирнула під стіл, де ступні спирались на міцну поперечину. — Таке усе зручне, комфортне. Ти помітила? Жодних гострих кутів… — Вона покрутила у руках мельхіорову виделку з довгими зубцями та ніж з кістяною ручкою. — Тепер залишатимусь у тебе частіше!

Бора мовчки чекала, поки Лідія доїсть — подруга нарешті помітила це, допила кефір одним ковтком та підвелась.

— Гайда нагору.

Лідія теж звернула увагу на те, що дерев’яна куля — прикраса сходових перил — нагадує невеличкий глобус, і навіть роздивилась, що один малюнок віддалено нагадує Австралію. Вікно горішньої кімнати затуляли важкі штори. Лідія розсунула їх, за ними були легкі прозорі гардини, які теж під руками розлетілися на два боки — і осінній пейзаж, окреслений віконною рамою, миттєво перетворив усе інше в кімнаті в другорядне.

— Це моя кімната, — несподівано для себе сказала Бора і відчинила вікно. Вечірнє повітря наповнило кімнату гіркуватою прохолодою садових хризантем.

Вікно усе вирішило за неї. Поруч із живим пейзажем, який змінюється день за днем, жодна картина не витримала б конкуренції. Тому в цій кімнаті їх і не було, а інтер’єр виглядав стримано-лаконічним.

— А я зараз виберу.

Бора здивовано подивилась на подругу, забувши, про що мова.

— Кімнату собі зараз виберу, — лагідно додала Лідія.

Вікно кімнати за дверима праворуч виходило на долішню частину вулиці, на освітлені вікна нового особняку зі слідами нещодавно завершеного будівництва на подвір’ї. На новий, стилізований під старовину віз на газоні із трьома кошиками хризантем у світлі садового ліхтаря.

Погляд з вікна іншої кімнати, тієї, що за лівими дверима, впирався у кінець провулка, де з-за паркану темніли кудлаті зарості закинутої частини парку. У цій кімнаті увагу Лідії та Бори привернув маленький столик з настільною лампою, стосиком паперу та кількома баночками з тушшю чи чорнилами. Але обидві тут-таки й забули про нього, бо за дверима побачили інші двері — нижня частина визирала з-під завішаної верети, яка затуляла їх, не добираючи до підлоги сантиметрів двадцять. Відтулили верету, посмикали ручку — ключа у замку не було, двері були замкнені. Вони вели на горище із вежкою, іграшкову прибудову на даху, куди так кортіло потрапити. Але що з того? Не ламати ж двері.