Наталка Сняданко - Чебрець в молоцi

У дитинстві вона шила іграшки для їхнього театру тіней. Це була улюблена недільна забава, яка однаково захоплювала як Зенона, так і батьків, а з віком батьків навіть більше, ніж Зенона, бо їхній ентузіазм залишався незмінним, а йому гра потроху набридала. Вони з мамою розписували на діалоги улюблені книги Зенона, розучували діалоги напам’ять і по неділях улаштовували покази для гостей. Репетиції робили щоп’ятниці, по вечорах, коли батько повертався з роботи.

Накривали швейну машинку широким ліжником, щоб було зручніше спиратись, ставили перед нею розкладну ширму в дерев’яній рамі й улаштовувались за машинкою з ляльками-рукавичками.

У «Зінґері» була шухляда, що замикалася на ключ. Окрім голок та іншого швейного інструментарію, у цій шухляді батьки тримали пуделко з записками. У дитинстві Зенонові завжди страшенно хотілося зазирнути до цього пуделка, але обидва ключі батьки завжди тримали при собі. У записках, які мати зберегла, були задокументовані нечисленні сварки батьків. Коли з’явився Зенон, вони домовилися, що ніколи не сваритимуться при ньому, а всі свої претензії і відповіді на претензії партнера висловлюватимуть у письмовій формі й складатимуть до замкненої на ключ шухляди. Так вони й робили, і в дитинстві Зенонові так ніколи й не вдалося довідатися, через що сперечалися батьки. Часом у нього взагалі виникали сумніви, що вони могли про щось сперечатися, такими коректними, стриманими і ввічливими вони завжди були у ставленні одне до одного. З одного боку, це було добре, і всі однолітки, батьки яких сварилися і навіть билися, не соромлячись присутності своїх і чужих дітей, заздрили Зенонові. Але щось у цьому було не так, і це мучило його. Коли після смерті матері він випадково натрапив на це пуделко із записками, то нарахував їх близько 40, — стільки ж років батьки прожили у шлюбі до батькової смерті. Він читав їх із цікавістю та острахом, очікуючи наштовхнутися на потаємні пристрасті, зради, образи й жалі. Він був готовий довідатися навіть про те, що батьки насправді давно розлучилися, а імітували подружнє життя, тільки щоб не травмувати його, Зенона. Але ці записки були такими ж невинними й коректними, як і розмови батьків, що їх він пам’ятав із дитинства. Двічі батько забув привітати матір у день їхнього шлюбу, й вона докоряла йому за це, а він кілька разів докоряв їй за те, що вона занадто часто відмовляє йому в любощах. Усе решта було ще більш дріб’язковим. Зенон був розчарований такою стерильністю стосунків, які виглядали зовсім несправжніми, ніби вигаданими для сценарію третьосортного фільму. Це були стосунки друзів, які все життя прожили в одному місті, зрідка навідуючись у гості одне до одного, але не стосунки коханців, які прожили разом так довго. І Зенон відчував, що якимось чином також постраждав від цього, все життя відчуваючи брак чогось дуже суттєвого у власному житті і власному характері. Можливо, саме від страху перед такою позбавленою життя безхмарністю він і зраджував Аллу, боявся зупинитися й перестати помічати інших жінок довкола себе, боявся пропустити якийсь цікавий життєвий досвід, боявся нікому не потрібної жертовності, прикладом якої було життя його батьків, боявся, що так і не надолужить якийсь недоотриманий в дитинстві адреналін. У цьому страхові було щось інфантильне, і він соромився цієї інфантильності, так і не наважившись ніколи поговорити про це з Аллою.

Але була й ще одна причина того, чому він не наважувався говорити з Аллою про свій страх. Він усвідомлював, що не має права дорікати батькам за те, що поводилися надто бездоганно, що не ця бездоганність відлякує його, а побоювання, що він не вартий такої поведінки. Це було якось пов’язано з його відчуттями в танцкласі, хоча він і не розумів до ладу, як саме. У ставленні до батьків і їхнього сімейного щастя була та сама хвороблива ревність, прикре усвідомлення, що сам він не здатен на таку толерантність, таку силу волі, таку самопосвяту. А найгіршим було те, що звинуватити в цій його нездатності не було кого. Йому здавалося, що виправити ситуацію могла б навіть найменша дитяча травма, батьківська несправедливість, яка залишилася б у його пам’яті, щоб на неї можна було все списати й відчути себе всього лише невинною жертвою обставин. Але нічого такого йому не пригадувалося, і відчуття власної неповноцінності та занадто високих амбіцій виїдало його зсередини, примушуючи бути несправедливо вимогливим до інших.

Він дуже соромився власної невпевненості у собі й часто намагався приховати її під удаваною впевненістю, при цьому часто перегравав і від цього ще більше дратувався. Те, що Алла була такою ж невпевненою в собі й несміливою, дуже йому подобалося: переважно вони розуміли одне одного без слів і вона ніколи не вимагала від нього бути сильнішим, приймати рішення за двох чи «поводити себе, як справжній чоловік», як це традиційно формулювали дружини багатьох його знайомих, чим часто доводили чоловіків до розпачу. Йому дуже подобалося те, що Алла не вимагала від нього подружньої вірності, погоджуючись із ним у тому, що вірність насилу нікому не потрібна. Вони відверто зізнавалися одне одному в зрадах, часто зраджуючи саме з метою зізнатися одне одному. Цей момент був дуже напруженим і збуджував їх обох, щоразу даючи новий поштовх їхнім інтимним стосункам.