Наталка Сняданко - Чебрець в молоцi

Я зовсім не пам’ятаю, скільки мені тоді було років. Тобто я можу вирахувати свій вік, але це не має сенсу, бо саме лише усвідомлення факту, що мені було п’ять чи, наприклад, шість, нічого не вирішує. Бракує емоцій, які прив’язували б певні спогади тієї відпустки до певного віку. Усі ці спогади існують окремо. Перший молочний зуб у мене випав у п’ять, але я не знаю, чи було це до, чи вже після тієї відпустки. І саме тому мій тодішній вік, навіть якщо я вирахую і запам’ятаю його, нічого для мене не означатиме. Зате я дуже добре пригадую це відчуття якоїсь майже нелегальної втіхи, розділеної на двох, коли я доїдала заборонену перед вечерею другу порцію солодкої вати, а якщо не встигала, ми з мамою робили зайве коло вздовж загорожі кемпінгу і грали в слова — кенгуру-усміх-хатинка-айстри, і я спеціально розтягувала задоволення, бо мені вже не хотілося вати, хотілося якнайдовше побути з мамою у цьому розслабленому відпочинковому ритмі, коли ніщо не відволікає її від спілкування зі мною, коли я не мушу поспішати разом із нею на трамвайну зупинку, аби зіграти ще раз у слова, а потім мама поїде на роботу, а я повернуся додому, до бабці, і потягнуться нескінченні пообідні години, заповнені перечитуванням уголос книг, які я давно знаю напам’ять, чаєм з аґрусовим варенням, грінками з цинамоном.

Окрім того я мало що пригадую з тієї відпустки, хіба що розпечений пісок на пляжі, який висихає на мокрих ногах і приємно лоскоче відпадаючи. Довгий шлях до прохолодної води. Біля берега було плитко, ледь по кісточки, і вода швидко нагрівалася. Аби змити з себе цю ліниву спеку, треба було довго-довго іти від берега, і я щоразу бігла за мамою, коли вона вирішувала піти скупатися й відкласти читання журналу, аби ще разок зіграти в слова. А потім я чекала на неї на мілині, де було вже по коліна, але далеко від берега, мама поверталася після купання, і ми знову грали, повертаючись на свої розкладені на піску простирадла.

Часом мені здається, що це несправедливо, коли у моїх спогадах так помітно домінує мама, яку я мало знала і якій завжди бракувало для мене часу, і так рідко я пригадую бабцю, з якою була практично весь час. Але нічого не можу вдіяти з цією своєю жорстокістю, хоча вона і нагадує поведінку трирічної дитини, яка радісно біжить назустріч батькові, якого цілий день чекала з роботи, і відпихає від себе матір, із якою провела весь день.

Мабуть, так і виникають міфи, коли якісь правдиві історії вивітрюються з часом, позбуваються під час численних оповідей важливих і другорядних деталей, міняють їх на інші, більш яскраві і промовисті, аж поки не набувають знаної всім універсальності, в якій кожен знаходить щось своє.

Клени того року поводили себе ще більш дивно, ніж каштани, але якось по-іншому. У їхній дивноті було набагато більше чіткості — вони просто не випустили восени своїх звичних крилаток, які завжди опускалися під ноги, конкуруючи із паперовим сміттям, яке танцює, підхоплюване вітром разом із пластиковими торбинками та листям із інших дерев. Цього року клени затято, аж до перших заморозків, тримали при собі не лише крилатки, а й листя. Ніби вирішили ігнорувати розкручений рекламний бренд золотої осені, створивши йому альтернативу зеленої зими. На вулицях уже лежав сніг, коли перші, подекуди ще цілком пристойно зелені кленові листки почали опускатися на землю, а деякі дерева так і простояли зеленолистими аж до лютого, нагадуючи якісь генетично видозмінені ялинки. Розповідали, що музичні інструменти, виготовлені з деревини кленів, зрубаних того року, звучали якось зовсім по-іншому, ніж завжди.

З кожним роком бабця споживала все більше печених яблук. Вона їла їх уранці після своєї суворої армійської зарядки (обливання холодною водою, п’ятнадцять підтягувань, п’ятдесят разів прес і десять відтискань від підлоги на кулаках — усе це вона легко проробляла майже до сімдесяти, а потім через артрит відмовилася від підтягувань і відтискань). Спершу вона запікала яблука, посипаючи їх ще гарячою цукровою пудрою або сумішшю ванільного цукру і цинамону. А потім почала вирізати серединки й заливати їх медом.

Що старшою ставала бабця, то більше у неї було бажання робити речі, які вимагали великого терпіння. Особливо мене дивувало її прогресуюче зацікавлення кулінарією. Тобто готувала бабця завжди і завжди робила це добре. Але якщо раніше, ще коли дід був живий, вона постійно наголошувала на тому, що проводити час на кухні їй зовсім не подобається і робить вона це виключно з необхідності, то тепер це перетворилося для неї на задоволення.