Вiкторiя Гранецька - Мантра-омана

Час, сполохано здригнувшись, зупинився навіки.

Твоя квартира дісталася дядькові у засмальцьованих штанях, що стеріг «пирковку». Він, мабуть, і жив у тій халабудці тільки тому, що нещадно економив і збирав гроші на Її Величність Квартиру.

Вічні Стражі Добра (чит. кілька всезнаючих бабусь, що зранку до ночі оберігають честь і гідність під’їзду) скрушно хилитають головами в хустках, про всяк випадок хрестяться: свят, свят, свят. І чим їхній будинок так завинив перед Господом? Замість божевільної дав їм Господь алкаша!..

— Ану постуляйте писки, курви старі! — гримає на них дядько у засмальцьованих штанях. Вічні Стражі Добра схарапуджуються і вслід дядькові летить низка ще добірнішої лайки, мішаної з прокльонами. Подекуди у ній згадується дитячий майданчик… депутати… а також всевидющий Господь Бог.

З такими аргументами не посперечаєшся. Тож новий господар твоєї хати важко підіймається сходами, дістає з кишені заповітні ключі і відчиняє двері.

— А місцинка нічого собі! — вдоволено роззирається, переступивши поріг.

— Здоров, старий пердуне! — про всяк випадок гукає йому з кухні Сашко. Як добре вихований привид, він завжди з усіма вітається, незалежно, бачать його оточуючі чи ні.

— А ти що тут робиш?! — обурено перепитує дядько, по-хазяйськи зайшовши до кухні і озираючи того з ніг до голови.

Сашко саме, донесхочу накатавшись на велосипеді кімнатами, жере пластівці з емальованої миски та запиває усе те відкілясь спиждженою «Фантою» (живе апельсиново). А вздрівши старого, давиться пластівцями, захлинається «Фантою» і падає з велосипеда. Ще один привид-співмешканець?!.

Тієї ж ночі на порожній трамвайній зупинці неподалік центру міста з’явився високий молодий чоловік у чорному вовняному пальті з піднятим коміром. Сипав дрібненький колюче-непривітливий сніг — того року наобіцяли ранню зиму.

Чоловік глянув на годинник. Роззирнувся. Такими зазвичай в американських трилерах бувають наймані убивці чи маніяки. А в нас — інтелектуальна еліта. З повними кишенями таємниць.

До зледенілої трамвайної зупинки неквапливо підповз запізнілий трамвай. Треба ж, а чоловік думав, він ніколи не надійде. Легко скочив на трамвайну підніжку. Зупинився в кінці вагона. З пасажирів — тільки один алкаш, якась тітка та зграйка смішливих школярок, підігрітих, вочевидь, чимось зі слабкоалкогольних напоїв, що не продаються неповнолітнім.

Дрімаючи, алкаш втратив ефемерне відчуття рівноваги, впав і заснув попід сидіннями. Тітка перехрестилася. Серед школярок пробіг ледь схвильований шепіт: той чоловік в кінці салону був дивовижно схожий на молодого Джона Траволту. Він тільки посміхнувся. Певно, йому часто таке казали?

Нарешті старенький трамвай, дзенькнувши, зупинився. Кінцева. З невдоволеним скавулінням двері розповзлися в боки, пускаючи всередину скрижанілі розсіяні табунці снігу. Незабаром Різдво. І чоловік, схожий на молодого Джона Траволту, першим вийшов із вагона. Ступив у спливаюче темрявою нікуди і… наче розчинився в ньому. Виринув вже у непевному світлі ліхтаря біля одного із пошарпаних часом та негодою під’їздів. Піднявся на третій поверх. Подзвонив у двері ліворуч.

Відчиняє Ісус Христос. Якусь хвилину обидва просто дивляться один на одного, ніби вичікують. А потім той, що схожий на Джона Траволту, ледь чутно каже:

— Мене звати Влад.

Ісус Христос пускає його до себе — у свою завалену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю світу. І разом вони всідаються дивитись, як у напівтемрявому кутку корчиться від болю, спливає кров’ю Ловець Снів — хворий на бубонну чуму Диявол.

А з іншого кутка блимає єдиним жовтаво-зеленкуватим оком чорний як ніч котяра. Без імені. Він просто кіт. Всім котам кіт. Хоча не виключено, що насправді його звати Влад.

У маленькому будиночку в передмісті з гарно пофарбованим парканом теж дещо сталося. Ксєнії таки вдалося умовити своїх неадекватних донечок (щойно ті вибралися з колонії для неповнолітніх) відпиздити дружину «дєди». Вони, звісно, спочатку неабияк сумнівалися, чи воно їм треба, та коли новоявлена принцеса не дала їм поміряти свою діамантову обручку, без вагань на неї накинулися. Та дещо перестарались. Коли вони зупинилися, принцеса вже не дихала.

Але Вітасик (треба віддати йому належне) взяв усю провину на себе, отримав п’ятнадцять років і потрапив нарешті у свою стихію. А на додаток (і на превелику радість дядьків-міліціонерів) він великодушно приписав собі ще й кілька безнадійно глухих «висяків» та серійних убивств якогось маніяка. Особливо тішились, як уже було зазначено, дядьки-міліціонери: дарунок прийшовся їм якраз під Новий рік — час здавання звітів та відомостей щодо розкриваємості злочинів і отримання премій за героїчну службу країні.