Юрій Мушкетик - Біла тінь

— Ну, для чого ж так, — знітився Марченко. Юлій ступив до дверей, відтак вернувся й сказав проникливо, розважливо, аж було не схоже, що це каже він:

— Мабуть, я сам не напишу. Бо ви подумаєте, що я тікаю через оте… через невдачу… Чи хтось там подумає. Ви скажіть, як буде краще для вас. Зачекайте трохи, і як воно складатиметься — скажіть.

— Мені, Юлію, не треба твоєї жертви, — вже й справді в серцем сказав Дмитро Іванович. — Мені треба твоє щастя. Я… я радий за тебе. І за Віру. Передай їй. І розумію вас. І йди звідси геть, а то я… заплачу.

— Спасибі, — тихо сказав Юлій і вийшов з кабінету. А Дмитро Іванович ще довго сидів, підперши голову рукою і дивлячись у вікно. Його ошелешила Юлієва поведінка. Він пригадував усе сказане ним, пригадував вираз обличчя, з яким той відповів йому, і все дужче й дужче дивувався силі, сміливості, твердості, які крилися в цьому інфантильному, завжди розгубленому, завжди покірному хлопцеві. Він не міг відгадати, чи вони в ньому жили одвіку, чи ними його повнило те нове почуття, що заволоділо його серцем. Він пригадав власні, двічі повторені слова: «Я вас розумію». Ні, він ні дідька не розумів. Йому було незбагненне, як може хлопець, котрий має ось — ось захистити дисертацію, котрому в першому кварталі наступного року обіцяли дати квартиру, котрий має роботу по серцю, покинути все й піти в світ, зігрітий тільки отим теплом. Яке ж могутнє, мабуть, те теплої І дається, либонь, воно не всім, а тільки людям цільним, щирим, здатним безкорисливо пожертвувати собою для інших. В ту мить Дмитро Іванович подумав, що ті його розмірковування непевні. Кохають і корисливці, й негідники, і навіть бандити. По — своєму, але кохають.

Просто йде воно невідь од чого, як сон, як сонячне проміння, як спів соловейка. Воно — життя. І тому йому треба довіряти найбільше.

Дмитро Іванович відчув, що він заздрить Юлію. Бажає йому щастя, добра і заздрить.

І він знову вірив у оцей широкий, обсипаний сонячним промінням світ, який уміє народжувати такі дива.

«То сонце рухає ними, — подумав розчулено. — Юлієм. Вірою, їхньою любов'ю».

У великій кімнаті з трьома вікнами, у якій працювало четверо молодших і двоє старших наукових співробітників, Неля залишилася удвох із Зоєю — решта були у відпустці. Через чотири дні у відпустку йшла і Зоя, а ще через три мала піти й Неля: досліди, які вони проводять, комплексні, одному чи двом тут робити нічого. Вони й не робили: читали книжки, правили теревені або ж тихцем по черзі втікали з інституту й штовхалися по промтоварних крамницях.

Вони розмовляли й зараз, зручно обсівшись у кутку кімнати під величезним оранжево — червоним кущем бегонії, що росла у обгорнутому кольоровим папером ящику. Зоя поклала на другий стілець ноги, перешивала ґудзики на блузі, Неля схилилася підборіддям на поставлений на підвіконня кулак, дивилася в сад.

Зоя допитувалась у неї про Борозну. Він двічі приходив сьогодні до Нелі, вони шепотілися про щось у кутку, потім кудись ходили, і Неля потому вернулася чи то злякана, чи стривожена. А ще ж кілька днів тому вона казала Зої, що в неї з Борозною нічого немає, що вона й слухати про нього не хоче. Зоя в те не вірила, та й хто б повірив, адже Борозну бачили біля Нелиного дому, й чого тоді він, коли вони ходили по морозиво, так рішуче відтрутив її від Нелі, й чого вони шепотілися сьогодні. Певно, він добивався Нелиної приязні, а Неля…

Про Нелю вона не могла сказати нічого певного. Проте вона приховано й гостро заздрила їй. Дарма що Рибченко вже невдало побувала замужем, дарма що й з Борозною в них не ладнається (та й як могло ладнатися, коли він виявився отаким підступним і нечесним). А все одно він чоловік… сильний і звабливий, і в них з Нелею вже щось було.

У неї ж, хоч їй недавнечко сповнилося двадцять сім років, ніколи не було нічого, її навіть не провів жоден хлопець (зрозуміло, вона не рахувала шкільних і студентських товаришів, котрі проводжали з чемності), хлопці не казали їй двозначних жартів і не намагалися притримати в темних коридорах. Тільки раз до неї причепився на вулиці молодий кавказець, красивий, смаглявий, але він був п'яний, і вона втекла од нього, хоч в ту мить щось у ній радісно й болюче тремтіло й навіть зупиняло од втечі. Але й таке сталося тільки раз. Широкі, по — чоловічому зрослі на переніссі брови, великі витрішкуваті очі — чоловіки відводили погляди, ледве мацнувши по ній очима. Коли б ще вона мала гарну фігуру. А то ж плечі худенькі, талії майже немає…