Юрій Мушкетик - Біла тінь

— Батьку!

Не «тату», як казав завжди вдома, а «батьку». Скрикнула в кутку біля тумбочки сестра й вибігла з палати. За півхвилини вона повернулася з Мухновським і з його помічником — Карімовим. Але на той час Андрій уже знову упав у забуття.

— Він упізнав його, він сказав «батьку», — шепотіла сестра.

Мухіїовський порахував пульс, подивився на якийсь прилад, що висів в узголов'ї Андрія, щось мовив пошепки до Карімова — високого, в окулярах лікаря.

— Це добре. Це свідчить, що свідомість у ньому не скаламутилась. Але щодо всього іншого… На жаль, це ще нічого не означає, — сказав Карімов.

Дмитро Іванович уловив у його словах страхування, лікар боявся давати місце надії, здавалося, мовби не хотів її пускати, і Марченко в одну мить пройнявся ворожістю до нього. Але в наступну мить забув про те. То більше, що саме цей лікар не поїхав додому, чергував у палаті всю ніч.

Він робив якісь уколи, провадив вимірювання й стежив за апаратом в узголов'ї Андрія.

Дмитро Іванович сидів збоку на стільці. Він не помітив, як минула ніч, хоч і помічав, як повільно й важко плине час. Найстрашнішими для нього були хвилини, коли його свідомість заповнювала думка про синову смерть. Вона рвалася десь з глибини, він проганяв її, а вона настирно й страшно проступала перед ним: Андрій уже не проснеться, оті його слова були останніми, а він, батько, усе життя пам'ятатиме їх. Ця боротьба втомила його до того, що він перестав опиратися, тобто не боровся на всю напругу серця, а мовби поклався на щось, на долю, і коли схаменувся, помітив, що думає про Соколівку, про діда Онишка, про річку, яка валить берег, і про те, що перед від'їздом довідався — наступного року вона не валитиме берег — течію відведуть каналом. Він намагався уявити той канал і старицю біля села й мимоволі фантазував. Помітивши це, зайнявся болючим соромом, мовби вчинив якийсь страшний злочин. Злякано подивився на Андрія. Той лежав, заплющивши очі, і його повіки болісно й неприродно смикалися.

Вже аж уранці Андрій знову розплющив очі. Повів ними по палаті, але погляд його, здавалося, був зовсім неос — мислений, хоч він і зупинився на батькові. А тоді Андрій розкрив уста, але не сказав нічого, мабуть, він не міг говорити, але поворушив рукою, що лежала на простирадлі: Дмитрові Івановичу здалося, що він уловив синів порух, але боявся спричинитися до якогось лиха, аж поки з‑за його спини не втрутилася сестра:

— Він хоче, щоб ви взяли його за руку. Це було так, бо, щойно Марченко взяв у свої широкі долоні руку сина, той знову заплющив очі й стулив уста, але, здавалося, стулив з полегкістю. Дмитрові Івановичу було страшно тримати цю руку, наче тепер саме з неї могло витекти, зникнути щось дороге, й водночас його охопив тяжкий біль, перемішаний з ніжністю. Він ніби чув, як з цієї кволої руки пульсує кров і б'є йому в серце. Кров його сина. У нещасті якого завинив і він. Так, завинив, бо не оддав серця й душі більше, ніж оддавав, а того виявилося замало. І як же він тепер шкодував, що не ввійшов у світ сина, не забрав його собі в душу. Той світ був чужий для нього, дрібний і загадковий, але не вабливо, а відворотне. Він не спробував переплавити його з своїм і перемогти. А, мабуть, якби кинув туди всі свої душевні сили, переміг би. Зараз був твердо переконаний у цьому.

Адже не завжди Андрій був таким холодним, істеричним і чужим. Не завжди казав йому грубощі. А й… О, він добре пам'ятав, як вернувся додому, після довгої розлуки — вісім місяців прожив у Алма — Аті й на Памірі, працюючи в тамтешніх інститутах, — і як семирічний Андрій ска — жено метався довкола нього. Він очманів з радості, верещав, качався, стрибав, чисто пес, що довго не бачив господаря. А тоді стрибнув йому на руки, обхопив за шию і… з надміру почуттів укусив за губу, аж пішла кров.

Андрій і пізніше віддавав належне батькові, й аби він не впустив линви, вів за собою, зумів би втримати од поганого. Пам'ятав, як колись вони круто посварилися з Іриною Михайлівною, перейшли всі межі, і Андрій, котрий тоді вчився в третьому класі, підійшов до матері й сказав по — дорослому сумно й розважливо:

— Якщо ви будете розлучатися, я піду з татом. І Марченко, й дружина тоді зніяковіли, засоромились, а все ж Ірина Михайлівна запитала:

— Чому?

— Бо татко справедливий. Він ніколи не обдурює й не карає ні за що, — одказав Андрій.

За вікном вставав довгий літній день, високий і ясний, і, мабуть, тому особливо тяжкий для Дмитра Івановича, цей день мав упасти в ще тяжчу ніч, і в Марченка нічого не лишалося, окрім згадок. Ними він рятувався від споглядання страшної непорушності, у якій лежав Андрій, і від безнастанного думання про цю непорушність.