Юрій Мушкетик - Біла тінь

Але воднораз думка про матір, чесну, вічну трудівницю, почала перетягувати щось у нього в інший бік. Все життя мати сапала поле, двадцять років водила ланку, й ніхто ніколи не докорив їй неправдою чи нечесністю. Маленька, згорблена, — зморшки й сиві пасемця волосся з — під рябенької хусточки, — вона на старість мала два капітали: свою чесність і гордість за сина. І вона усвідомлювала оті обидва скарби. Про сина розповідала всім (це була її маленька слабкість) і якось мовила йому, коли він, саме він, засумнівався в якійсь її розповіді: «Мені, сину, ніхто не сказав „брешеш“. І не подумав про мене так».

І ось тепер ці дві усвідомлені сили тиснули на Дмитра Івановича. Чомусь йому згадалася й суперечка на захисті в Нелі Рибченко, суперечка на високих регістрах, яку вели молодші колеги про те, як повинна людина впорядковувати саму себе, про високу місію їхньої маленької лабораторії. Маленької і не маленької, адже вони клопочуться благом мільйонів людей, почувають перед ними відповідальність чи принаймні повинні її почувати. А він учив їх цього. О, там, у теорії, він був міцний.

Йому стало невимовне соромно. І разом з тим у мозок настійно стукала думка: «Що таке клопоти про мільйони? Статистика. Цифра. Тьху, як погано», —розсердився Дмитро Іванович. Він боровся з цими думками, а їх немовби хто нашіптував на вухо.

«Це все забудеться. Уляжеться. І всі забудуть. А я й далі працюватиму. І робитиму добрі справи», — знову щось шепоче просто в мозок. «А хіба я не втрачу на повазі до себе? Хіба я вже й так мало втратив?» — мислено проказував він. Почував, що оцими думками мовби виборює щось. Мовби вилазить кудись угору, де незатишно, де вітер, де може спіткати й якесь лихо, але він ліз, ішов і підбадьорював сам себе.

Дмитро Іванович так розхвилювався, що в нього почалися сильні болі в потилиці й скронях. У нього взагалі був підвищений місцевий, головний, тиск. Йому аж скаламутилося в очах, і коли ввійшла Ірина, вона одразу побачила це. Вона вклала його на диван, поставила на спину банки, аби відтягти од голови кров. Так робила часто, й це допомагало. Він віддав себе повністю їй у руки, йому було приємно од її турботливості, аж згодом пожартував:

— Тепер я знаю, нащо люди женяться.

— Нащо? — серйозно запитала Ірина Михайлівна. Вона ніколи не розуміла чоловікових жартів.

— Щоб ставити одне одному банки й розтирати попереки.

Вона зрозуміла і всміхнулася.

— Колись ти думав інакше. — Потім подивилася на чорний квадратний годинник на столі й сказала: — Чогось Михайла довго немає.

Дмитро Іванович промовчав. Він перестав сьогодні його чекати.

Михайло того вечора так і не прийшов. Дмитро Іванович думав про це з прикрістю. Найгірше було те, що він не міг ні пояснити, ні одгадати причини. Тільки відчув, що вона теж ховає якусь несподіванку для нього.

Уранці, ледве заявившись на роботу, він пішов до директора інституту. Його таки не вистачило на «військовий опір», як сам собі визначив свій бунт проти Одинця, але він вирішив його перехитрувати. То більше, цей його замір збігався ще з одним заміром, який спав Марченкові па думку учора ввечері. Почував, що йому буде тяжко провести ці два з половиною невизначені тижні в лабораторії. Він, звичайно, не обриватиме волоття гороху й не працюватиме на центрифугах, а заходжуватися біля чогось іншого, якоїсь проблеми теж не зможе. Отож і вирішив провести ці два з половиною тижні поза інститутом.

— Павле Андрійовичу, я не використав торік усієї відпустки, — поклав перед Корецьким заяву. — Я прошу відпустити мене на два тижні зараз. Якщо не можна за торішню, дайте за свій рахунок.

Павло Андрійович покрутив у руках довгу чорну ручку і, вже приклавшись до паперу, запитав:

— А вас зможе хтось замінити… в цей час?

— Я десь читав такий жарт: «Якщо ви думаєте, що незамінні, згадайте про цвинтар. Скільки там лежить незамінних», — сказав Дмитро Іванович.

— Переконали, — мовив директор і підписав заяву. — Ви будете дома чи поїдете кудись? — запитав, уже проводячи Марченка до дверей.

— Мабуть, поїду на Бережок. Трохи відпочину, порибалю.

— Ні пуху ні луски, — сказав Корецький. Він вклав у ці звичайні слова чимало теплоти, й Дмитро Іванович теж відповів з почуттям:

— Можу запевнити — ні того, ні того не буде. А проте — к чорту.

Дмитро Іванович поїхав не на інститутський Бережок, а в село Соколівку на Десні, де вже двічі відпочивав з Іриною і дітьми. Сів у Києві на «ракету», а через п'ять годин зійщов у Моровську, за сім кілометрів од Соколівки, куди добувся по глибокому піску попутною вантажною машиною. Він розраховував побути в селі два тижні, а тоді навідатись у Київ, і незалежно від того, як закінчиться експеримент, вернутись у Соколівку з сім'єю. Він би забрав їх і зараз, але Андрій одбував виробничу практику.