Юрій Мушкетик - Біла тінь

— …Вигнався до стелі, патли одпустив до плечей, а під патлами бруду на палець, — крила вже останніми, й не ліпшими, аргументами Ірина Михайлівна. Вона побачила чоловіка й рішуче пішла в наступ, знаючи, що знайде в ньому підтримку, що при ньому Андрій таки не одважиться на грубощі. Але сьогодні сталося інше. В Андрієвих очах спалахнула злість, він зміряв матір нищівним поглядом і сказав:

— У мене бруд на шиї, а в тебе, у твоєї дружини, — повернувся до батька, — в душі.

Дмитро Іванович смикнувся, немов від удару. Його до краю здивували й аж злякали Андрієві слова, і найбільше оте «в твоєї дружини». Він так розгубився, що нічого не сказав і мовчки почав роздягатися. Вже в кабінеті подумав, що треба було приступити рішуче й домогтися, щоб Андрій пояснив, що хотів тим сказати. Та Андрій не такий уже дурний, він одбудеться якимись словами, якоюсь брехнею, навмисною брехнею, з якої виглядатиме насмішка, він її не ховатиме. Це він уміє. Більше, мабуть, не вміє нічого, таки правда, не вміє навіть до пуття помити шию, а колупнути словом, примастити гірке солодким і примастити так, що той, хто доторкнеться до солодкого, неодмінно відчує гірке, — на це він мастак. Здається, пройшов спеціальний вишкіл.

Дмитро Іванович не міг залишити безкарно вчорашнього Андрієвого вчинку. Повинен же він з ним поговорити, звернутися до його совісті, до здорового глузду. Повинен знати, що то за непевні типи вели його додому, хто кого напував і за чиї гроші. Та коли він зайшов до вітальні, син уже сидів біля телевізора. На екрані мелькали титри другої серії нового німецького багатосерійного детективу про вбивство з пограбуванням каси. Дмитро Іванович подумав, що коли надивишся таких фільмів, то почне здаватися, ніби людство суспіль готує себе або у вбивці, або у нишпорки.

Щоб почати розмову, треба було вимкнути телевізор. А це означало остаточно роздратувати Андрія, у цьому разі він замкнеться, замурує всі хідники, по яких до його душі може долинути бодай якесь рахманне слово. Розмову доводилось переносити на інший час.

Наступного дня Дмитро Іванович не пішов на роботу. Завідуючий відділом, він міг собі зрідка таке дозволити, і йому те ніхто не поставить на карб, та й не одважаться запитати, де він був. Може, працював у бібліотеці, а може, й просто ходив по місту — думав. Звичайно, Марченко й сам не давав собі попуску, ставав у приклад іншим — любив ставати в приклад, але й домашній кабінет з якогось часу почав його манити все дужче. Це був складний ланцюг: з одного боку, він почувався бадьоро в інститутському крутежі, там його думка зблискувала, як гостра шабля, з другого — любив гострити ту шаблю на самоті. Цього дня він нічого не робив — читав «Анну Кареніну», перечитував утретє чи вчетверте, він мовби шукав у чужій драмі, значно більшій за свою, якогось заспокоєння. Отак розгорнув посередині, та вже й не відкладав. Чужа, вже боляче пережита колись драма відводила вбік, не давала зосереджуватись на тому, на чому й не потрібно було зосереджуватись.

Він заявився на роботу аж у понеділок о другій годині. Й тільки — но зайшов до кабінету, як йому сказали, що його вже кілька разів запитувала секретарка директора. Марченко пішов униз.

Павло Андрійович заговорив з ним не одразу, ще деякий час підписував папірці, щось відмічав у календарі, тоді покликав секретарку й попросив кудись подзвонити і тільки потому повернувся до нього. Спитав про здоров'я, гомонів про се, про те — про вчорашній футбольний матч, про понівечені бурею теплиці, а Дмитро Іванович сидів і думав, що має означати оця директорова ухильність і оця розмова. За довгі роки спільної праці вивчив Корецького гаразд і тепер майже не мав сумніву, що той закликав його не на добро. Нарешті, трішки внутрішньо стискаючись, сказав:

— Павле Андрійовичу, для чого ви мене покликали? Ще якась неприємність?

— Та… Не те щоб неприємність. Хоч і приємного мало, — збентежився Корецький. — Тут надійшов лист. Без підпису. Тобто анонімний… Написав хтось із вашого відділу. Та я… Я не надаю йому ніякого значення. Просто, може, щоб у чомусь застерегти вас. Віддаю його вам у руки, — не зміг наприкінці стриматися від великодушного жесту і з тим простягнув розрізаний з одного кінця конверт.

У Дмитра Івановича вистачило витримки не читати листа при директорові. Він сухо подякував, сховав його до кишені й пішов до себе.

Починався лист, як і всі анонімні листи, посиланням на високу справедливість і запевненням у безкорисливості аноніма, а також у тому, що він нікого не боїться, просто не хоче зводити у відділі бучу, піднімати війну, але, мовляв, не має права й спокійно спостерігати, як викидають на вітер державні гроші, як ось уже кілька років водить по хащах плутаними стежками, які не мають кінця і ніколи нікуди не приведуть, кілька десятків науковців Дмитро Іванович Марченко, а сам тим часом непомітно збирає квіточки до свого наукового букета, й таке інше, й тому подібне. А в кінці обережно натикалося, що у відділі є інша людина, котра могла б повести роботу широким фронтом, спрямувавши її в правильний бік — практичний, суспільне корисний.