Юрій Мушкетик - Біла тінь

— У мене вже од тих фантазій голова болить, — сказала Ірина Михайлівна.

Це була неправда, він затримувався рідко коли, тільки тоді, як вже зовсім не міг одкрутитися, і коли б ухопився за мотузок, який кидала вона, виникла б сварка. То більше, вона додала:

— Якби я оце так приходила…

Він мотузочка не підняв. Ірина втомилася хатньою роботою, а втомлена, завжди намагалася на комусь зірвати злість. І тут у хід ішов звичний і випробуваний арсенал жіночої зброї — порівнювання себе з наймичкою, нарікання на чоловікове гультяйство, безсердечність, неуважність. Якоюсь мірою, може, вона й мала рацію. Але не великою. У хатній роботі він допомагав їй завжди. Він і борщ варить не гірший за неї, і на базар ходить, і білизну допомагає випрати. Жили вони хоч і заможно, але не розкішне. У ньому, як і в багатьох інших людях його покоління, міцно утвердилися мірки воєнних та повоєнних літ, очима отого демобілізованого лейтенанта з парою запасних підметок до хромових чобіт у речовому мішку, а далі студента гуртожитку дивився й на французькі гарнітури, й чеські черевики, й польські краватки. Щоправда, в останні роки в ньому, здається, порідшало тієї закваски, він почав відчувати смак до речей, але міцно в полон вони його не брали. І навіть цю свою маленьку переміну приховував од Ірини, адже вона й так дорікала: «Он у людей… Хіба ти хазяїн». Це теж була правда. Хазяїн з нього кепський. В іншого квартира як гніздо ремеза, а в нього — сороче гніздо, майже все тут випадкове, — хоч і не дешеве, — річ до речі не підібрана, немає отого глибокого затишку, що допомагає забути про турботи на роботі, заспокоїтись, уінтимнитись. У вітальні, що вікнами на вулицю, помпезний різьблений буфет, придбаний у комісійній крамниці, він дисгармоніював а німецьким гарнітуром, що ним заповнили дві кімнати — вітальню й кабінет, у якому меблі ледве вміщувалися — всю вільну стіну займав незграбний стелаж, щільно заставлений книгами. Час би поміняти й спальню, її придбали років дванадцять тому. У спальні зараз мешкала дружина й дочка, сам він міцно отаборився в кабінеті, син блукав на всіх чотирьох вітрах, тільки спати приходив додому, на широкий червоний диван, що стояв у вітальні. У вітальні стояло й піаніно, на ньому памкала донька.

Зачувши розмову, вона вибігла в коридор, розбила льодок напруження. У червоненькому платтячку, з білим бантиком вона скидалася на веселого метелика. Маринці вісім років. Син — студент — третьокурсник, дочка — першокласниця; так сталося — жінка довгий час хворіла, вже й не сподівалися на другу дитину, й тоді народилася Маринка. Либонь, це й спричинилося, що линула до доньки надмірною любов'ю. А може, тут крилася й інша причина. За сином вони мало спізнали батьківства, були ще молоді самі, захоплені собою, своєю працею, друзями; з роками те мовби почало відмирати, натомість розм'якшувались душі, непогамована ніжність пролилася на білявоголове прудке створіння. До того ж те створіння вдалося ласкаве — прелас — каве й хитре — прехитре. «Тату, ходімо в кіно». — «Мама не хоче». — «Не хоче? Я зараз до неї пристану — не одчепиться». Вже по дорозі він дізнається, що цю операцію мале бісеня проробило з ними обома.

Дмитро Іванович просто‑таки чавив у собі напади ніжності до доньки, насталювався на строгість. Тільки те не завжди вдавалося.

Маринка подивилася на батькові порожні руки, обшукала кишені, розчаровано пхукнула губенятами, проте потяглася до нього на пальчиках, і він був змушений пригнутися, щоб поцілувати доньку. Вона смішно, як кошеня, зморщила носика, замахала рученятами:

— Пхе… Татку, та ти сьогодні п'яниця. — Й побігла назад у кімнату.

— Устами дитини… — Ірина багатозначно піднесла пальця й собі пішла на кухню, бо там щось шкварчало, аж захлиналося. Він пішов слідом. Кухня, як у більшості старих будинків, простора.

Підвечерював Дмитро Іванович сам. І не тому, що сьогодні припізнився, так уже в них повелося, що майже завжди їли нарізно. Оце й був, як він переконався, один із струмінців, що розносили в різні боки течію їхнього життя. Виховне батькове слово найвагоміше за столом, біля заробленого ним хліба.

Ірина Михайлівна мила посуд. Брязкотіла каструлями, гриміла чайником: «Знов немає гарячої води. Коли вже у нас буде, як у людей…» Вона направляла гнів проти чогось стороннього, але він знав, що насправді то гнів проти нього. «Сидить же там якийсь ідіот…» І той «ідіот» знову ж сидів теж не десь, а ось тут.

Дмитро Іванович поїв супу, налив міцного чаю — гречаної каші й котлет не захотів, сьорбав чай стоячи, дивлячись у вікно крізь негустий листяний намет на вулицю, де білими та чорними тінями мелькали автомобілі. По той бік вулиці, чи то в сквері, чи то на балконі, невидимий тенор співав про те, як він полине вгору, зірве найяскравішу зірку й подарує коханій. Дмитро Іванович посміхнувся, в лад своєму настрою подумав про те, що, може, ті тенорові старання зовсім даремні. Для чого стільки зусиль? Для чого дарувати? Той власний дотеп підняв у ньому настрій, додав мажору. Він допив чай, поставив на стіл чашку й сказав бадьорим, як йому здавалося, голосом: