Юрій Мушкетик - Біла тінь

Дмитро Іванович не почував страху, проте його серце не знати чому обійняла туга, народжена чеканням чогось лихого для себе, вона виходила з нього й розпросторювалась понад ним, а може, навпаки, й то таки скорше так — його серце акумулювало її з луки, з лісу, з тужного крику чорного птаха, з зір. Дмитро Іванович уже давно збагнув: світ не тільки сміється, народжується, а й сумує, чекає, печалиться за чимось, що не збулося в ньому самому, як часто не збувається в людині. Мабуть, оце саме й був один з таких його моментів, недарма ж так важко німувала лука й так тривожно тремтіли зорі.

Дмитро Іванович сидів на пустельному березі, перед ним унизу текла чорнильно — синя ріка, над ним шорстко шуміла поламана бурями верба, й з усіх боків його обступала темінь. Вона наповзала з луки, звішувалась на темному череві з кручі й хлебтала з річки воду. Він почував її На своїх грудях і горлі, але вона народжувала не страх, а тільки якусь дзвінку тугу в серці. Знову закричав у лісі птах, і той кднк ударився об воду й затріпотів під кручею майже біля його ніг: «Певно, — подумав Дмитро Іванович, — та птиця кричить од самотності». Він теж почувався самотнім. Він уже давно приглядався до багаття, що блискотіло поруч од нього. Міг спробувати запалити багаття й собі — назбирати під кручею паліччя, всілякого хмизу, що його назносила вода, — але зрозумів, що й біля багаття залишиться самотнім. Десь там, у селі, сплять дружина й діти, він міг піти до них, але йому не хотілося їх будити. А його непереможно тягло до людей. І тоді він підвівся, почепив на сучок кошик, щоб сніданок не впорали собаки, і пішов на вогонь. Він ішов не навпрошки, лукою, хоч то було значно ближче, але там міг забрести у болото, а понад берегом. Ішов сухогруддям, далі чагарями, тоді по глибокій піщузі й знову продирався через чагарі й, здавалося, зовсім не наближався до багаття. Потім спустився в долинку, збивав черевиками колючки в висохлій затоці, а коли піднявся на трав'янистий горб, багаття мовби само підскочило до нього. Воно горіло на невисокому березі, біля нього сиділо двоє. Один у накинутій наопаш фуфайці, голомозий — проти вогню поблискувала широка залисина, другий у береті, молодший, полум'я грало йому на вилицях, і вони здавалися бронзовими. Поміж ними на розстеленому клейончастому плащі стояли півлітра, дві зелені пластмасові чарки й лежали огірки, помідори, хліб, ще якась закуска. Молодший тримав у одній руці ніж, у другій настромлений на шпичак кришень сала, підсмажував його на вогні. Жир скрапував у багаття, й воно одпльову — валося червоними іскрами.

Дмитро Іванович пошкодував, що прийшов сюди. «Очевидно, — подумав, — це якісь браконьєри, в кращому разі бариги, хто інший кружлятиме сивуху глупої ночі». Опріч того, він почував ніяковість: вишкрьобав із верболозів просто до чужої чарки; він знав, як неприязно дивляться на таких зайд усілякі випивохи. Але й вертатися було ніяк. Він привітався, умить в його голові зринула «легенда» — він забув сірники, прикурить і піде. На щастя, сигарети мав, узяв їх так, про всяк випадок, — на природі він майже ніколи не курив, — Дмитро Іванович хотів викотити з вогню жарину, але старший рибалка, — а це таки були рибалки, біля куща стояв рибальський справунок, — подав йому сірники.

— Сідайте до вогню, — сказав він і посунувся вбік.

— Та ні, спасибі, —зніяковів Дмитро Іванович. — Прикурю й піду до своїх закидух. На сома вийшов, — виправдовувався він, адже ловіння такими снастями в цьому році вважалося забороненим.

І одразу ж подосадував на своє виправдання — кому яке до того діло, хто його смикає за язик?

— І багато впіймали? — з хрумкотом розкусив огірок лисий, і справді не зважаючи на його пояснення.

— Та жодного… — знову зніяковів Марченко.

— А звідки ж ви знаєте, що то соми? — засміявся лисоголовий. — Та ви сідайте. Юрку, сполосни чарку.

— Що ви, що ви, — запротестував Дмитро Іванович, але Юрко вже звівся на ноги й пішов до річки. Це був високий красивий парубок, помивши чарку, він граційно поставив її перед Дмитром Івановичем і сів на своє місце.

— Ви думаєте, ми якісь алкаші? — знову посміхнувся старший. — Ну, ну, не заперечуйте. Глупа ніч, а вони сидять удвох на лузі й давлять водяру. Мабуть, і я б так подумав. Просто запізнились на вечірній кльов — застряли в піску, потомилися, рано вклалися спати. Лежали — лежали, а воно не спиться, і чогось так стало на серці — не то важко, не то порожньо, — то ми оце піднялися, розіклали купайло й сіли. Юрко, правда, як почув про півлітру, з усіх чотирьох побіг, завтра йому вже не припаде, ми своїм транспортом, онде за кущами лайба. Боюся, звикне, негідник.