Юрій Мушкетик - Біла тінь

Вони вернулися розмовою до проведеного Борозною експерименту, а відтак і до всієї проблеми. Розпитуючи Віктора Васильовича про роботу з міченими нуклеїзид — трифосфатами, Дмитро Іванович раптом занепокоївся: адже то дуже сильний реагент. Проте Борозна заспокоїв його, сказав, що все було зроблено в лабораторії ізотопів з дотриманням усіх правил безпеки. Сам він добре знав, чим ризикував, і що воно може виявитися і через десять, і через п'ятнадцять літ, але раз і назавжди поклав не вертатись до нього думкою, просто не дозволяти собі думати про те. А Дмитрові Івановичу в ту мить спала думка, яка схвилювала його, змусила на мить піднятися над усім: над буднем, над їхньою проблемою й над усіма проблемами. «Де, в якій країні, за яких умов ще може бути отака висока жертовність, отака безкорислива офіра людини людині! Які помисли, які сили влили її в серце?» Він знав, які це сили, і вони сповнювали його гордощів, якогось аж побожного внутрішнього трепету й крицевої віри. А ще він знав, що теж би вчинив так. Колись, може, не зміг би, а тепер зміг би. І усвідомлення цього сповнило його радістю.

Вони проговорили ще з годину. Дмитро Іванович знову намагався умовити Борозну не їхати в Ленінград, але той твердо й настійно попросив не нагадувати більше про це. Коли вже Борозна попрощався і хотів іти, Дмитро Іванович зупинив його й запитав, чи може він оголосити в інституті наслідки проведеного досліду.

— Звичайно, — сказав Борозна. — Тільки з посиланням не на мене, а на когось іншого. Скажімо, на Нелю Платонівну Рибченко. Вона й справді брала участь у підготовці. Крім того, я там у себе залишив трохи суспензії. Вона ще не зафіксована. Нехай Рибченко передасть у лабораторію. Щоб… ну… офіційно.

— А чого ви не оддасте їй самі? — здивувався Мар — ченко.

— Так… одне слово… я вже їду. Зараз.

— Куди ви зараз їдете? — не зрозумів Дмитро Іванович.

— У відпустку. На наш інститутський Бережок. Борозні дуже хотілося передати суспензію Нелі. А також ще раз поговорити з нею. Але він розумів, що то буде не паритетна розмова. Він прийде як переможець, як рятівник, і вона під впливом хвилинного розчулення може піти йому назустріч. А потім, можливо, каятиметься й шкодуватиме. Він знав, йому з його складом душі буде у сто крат важче впевнитися в цьому, розчаровуватись, аніж стерпіти біль до кінця один раз.

Він вдруге попрощався з Дмитром Івановичем і вийшов з кабінету.

Борозна викупався в річці, трошки посидів на сонці, чекаючи, поки обсохне, й пішов до намету. Його намет з самого краю, од нього до води кроків двадцять. Усе інститутське містечко Бережок розмістилося на високому широкому піщаному намиві, що проліг уздовж лівого берега Десни й поріс лозами та вербами, поміж якими уже піднялися чималі тополі та берести. Одразу за піщаним пасмом починався луг з густими травами, чистими, зарослими біля берегів лататтям озерами та оазами верболозів. Намети & пофарбовані зеленою, синьою, рожевою фарбою дерев'яні будиночки на високих лалях (щоб не позносило весняними повенями), стояли густо, надто багато їх збилося під могутніми кронами кількох старих осокорів і верб, а також по березі річки, де кучерявилися густі й високі верболози. У будиночках на палях жили люди сімейні, з дітьми, а також старші, статечніші науковці; вся інститутська молодь цілим день була на річці й тільки на ніч та в найбільшу спеку ховалася до наметів, що теж були непогано обладнані'—на дерев'яних настилах, з подвійними дашками, в них стояли металеві ліжка та маленькі столики й стільці.

Борозні, доктору наук, виділили окремий намет, менший за інші, на одне ліжко, з укопаним біля входу столиком, брезентовою запоною, яка вдень піднімалася й ставала дашком, і запнутим марлею віконечком на воду. Перші дві ночі Борозну будили пароплави та рибалки, що вдосвіта одчалювали на човнах од примітивної дерев'яної пристані внизу, а цю ніч він спав добре. Правда, вчора вельми натомився. Місяць тому придбав «Москвича», й оце вперше випробував його на дальній дорозі — їздив у Чернігів, у Седнів, старовинне містечко з неймовірної краси краєвидами, що одкриваються з гори над Сновом, хотів гайнути у Новгород — Сіверський, але доїхав тільки до Сосниці й вернувся. Новгород — Сіверський, Глухів, Батурин залишив ще на мандрівку.

Він брав машину майже знехотя — записався на чергу, й ось вона надійшла, і він уже склав іспит з правил водіння, але, взявши, не шкодував; відчував справжню втіху від швидкої їзди й думки, що може будь — коли сісти за руль і помандрувати куди заманеться. Він мимоволі здогадувався, що вона мовби замінює йому частину чогось великого, втраченого, і хоч знав, що це залізо ніколи не стане для нього фетишем, морочився з нею залюбки. Ось і зараз, перед купанням, вимив од мотора до коліс, залишив на сонечку просихати, а зараз піде, зажене в кущі та накриє брезентом, але спочатку перевірить тиск повітря у балонах, зчеплення, гальма, рівень мастила й води — все, як вказано у інструкції. Він ще не знав, що всі власники машин починають з цього, а кінчають радістю, що продали її й здобули собі спокійний сон. І що вже не треба думати, чи ще стоїть вона на вулиці, чи вже на ній мчить по Гостомельському шосе якийсь зірвиголова, не треба роздобувати запчастини і запобігливо, по — собачому заглядати в очі автоінспекторам. Він ще того не знав і залюбки думав про те, що ось незабаром поїде в Новгород — Сіверський, а потім у Канів, якщо встигне — то й в Умань, і навіть довга дорога до Ленінграда на власних колесах видавалася не такою сумною, як напочатку. Йому здавалося, що й туди він поїде не сам, а повезе часточку чогось рідного, київського.