Юрій Мушкетик - Юрій Мушкетик Крапля крові

Жах не випускав їх з своїх пазурів ані на мить. Тепер їхнє життя було оповите в нього, як шовкопряд у кокон. Хворий шовкопряд гине в коконі, в красивім коконі, не видимий нікому, гине, не довершивши своєї праці.

Другого дня, вийшовши з лікарні, спробували втекти від страху, купили квитки в кіно. Але переживання героїн були такі мізерні, такі жалюгідні, що вони вийшли десь по кількох хвилинах. Обідали в ресторані, Олександр Кіндратович пив горілку. Йому чомусь спав на пам'ять Ремарк. Кальвадоси і портвейни його приречених героїв. Бридня. Навіть в горілці не можна сховатися від цього. І горілка, й любов — все тоді втрачає смак. Вона гірка, як полин.

Траплялося, якийсь згук життя привертав на хвильку їхню увагу, але в наступну мить вони зглядалися, і важкий, велетенський молот знову падав на їхні голови.

Он біжить дівчинка, смішно кривуляє ніжками за мамою… І — падає молот.

Сусідка похваляється новим килимом. Монтер прийшов замінити телефон…. Яке все дрібне, нікчемне. Непотрібне. Сусідка похвалятиметься й потім. Завтра… Через рік. І телефон дзвонитиме. Вони так хотіли замінити деренчливу настінну коробку на настільний апарат.

Килими, телефони… Вони віддали б зараз все. До останньої нитки.

Вечір плинув трагічною музикою. Дивилися телевізор, читали вдвох книжку. Олександр Кіндратович розшукав на дні шухляди старі карти. Але дивилися, читали, грали не по — справжньому. Чорна дума не відпускала їх. І хто зна, кому вдавалося краще прикидатися спокійним: Олександрові Кіндратовичу чи Антоніні Михайлівні, їй здавалося, що вона відчуває хвилини, відчуває життя вже не стільки уявою, скільки фізично. Аже знала: навіть оці ось трагічні дні — останні. Скоро не буде й їх. Лишиться на якийсь час болюча рана, ліжко, біленький квадратик стелі, її і його, Олександрові, муки. Адже йому теж… Олександр м'якосердий і не міцний. Побиватиметься гірко, а може, й зап'є з горя. Побиватиметься з півроку, з рік… Життя легко хилить його на свої шовкові манливі трави. Хоч йому здається, буцім сам підминає їх. Вона так і не дізналася за життя, який він. Добрий, жорстокий, талановитий, бездарний, цинічний, чутливий? Може, і такий, і такий, і такий?.. Зараз добрий, милосердний, чутливий. Весь— з болю, з муки. Зараз вона любить його міцно, прощає все. Як прощала тоді. Як може прощати тільки дружина. Минула ніч, настав ранок.

Вони й далі не могли ні на що зважитись. Не могли нічого вирішити певно. Часом людині просто потрібно, щоб за неї вирішили інші. Але, мабуть, саме тоді, коли потрібно, — і неможливо.

Вперше хірург Білан боявся доторкнутися до ураженого місця. Вперше боявся хворої людини.

…Консультації, консультації, консультації. Від них втомлювалось тіло і боліло серце. Обросле страхом, воно боліло тупо, без надії вирватися на волю.

До чого їм вдатися ще? Поїхати кудись? До Москви, до Ленінграда? Коли б то він не знав, що й там те ж саме, що й там такі ж лікарі. Це тільки хворі дивляться на лікаря, мов на бога. Хочуть бачити і тому бачать в ньому бога. Але Олександр Кіндратович знає, який він бог.

І все ж шукав чогось. Іншої віри, інших пророків. Кажуть, на Кавказі, в Сочі, живе якийсь знахар. У Львові теж. А в них?.. У них теж є знахар. Євген Мазур. Чутка про його ліки вже добігла до найвіддаленіших міст. їдуть з Архангельська, з Алма — Ати, з‑за Уралу. В лікарні тільки й розмов про Мазура. Кажуть, він лікує легко, швидко, безболісно. Три чи чотири склянки сироватки або ж кілька уколів.

А що?.. Що, коли він в ім'я свого самолюбства важить життям дружини?

Ця думка розітнулася в його голові громом. І треба було великої напруги, щоб перемогти цей гуркіт.

«Ет, що він може. Хто він такий? Просто злий, грубий хлопчак. Кажуть, у них з роду в рід… Але ж йому в другій хірургії дають дві палати? За наказом зверху. Однак — шарлатанство. Та й до того ж… Мазур і сам відмовив би».

Єдине, чим зараз Олександр Кіндратович міг допомогти дружині, — не залишати її саму. Відав — чорні думки згризуть її. Він тільки один раз з'їздив до себе в клініку, написав заяву на свою відпустку, перепоручив справи помічникові. І одразу ж поїхав додому.

До квартири заходив тихо, неначе намагався не потривожити щось, сердите й люте. Зняв калоші, повісив пальто. Ступив крок і… зупинився. У вітальні розмовляли. «Хто б це?»

М'яко ступаючи по килимку, підійшов до дверей. Вони причинені нещитно, в щілину видно весь куток з супротивного боку. В кутку, навпроти відчиненої шафи, — Антоніна Михайлівна. Перебирала дитячі сорочечки, черевички — манюні—манюні, ще з найменших Костикових літ, розмовляла сама з собою. Вона не плакала. Прощалася мовчки.